ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Світлій пам’яті талановитого кропивницького актора Юрія Жеребцова. ФОТО

Світлій пам’яті талановитого кропивницького актора Юрія Жеребцова. ФОТО

Пригадуєте, якою популярністю користувалася в часи СРСР телепрограма «Щоб пам’ятали».  Її придумав наш прекрасний актор Леонід Філатов. Нині і сам він, життєлюб і оптиміст, потрапив під рубрику «Щоб пам’ятали». Час від часу така рубрика з*являється в друкованих ЗМІ, то я й подумала, не погано б і нам про неї згадати. Щоб пам’ятали тих, хто зігрівав нас своїм талантом, посмішкою,добротою. 

Сьогодні я хочу згадати Юрія Олександровича Жеребцова, тим більше, що вважаю себе дещо винною перед ним.  Зараз поясню. Запросила його до розмови, проговорили години дві. На той час він ще працював у театрі, репетирував свою останню роль у новій виставі. Після тривалого простою це для нього було справжнє щастя! 

Уже не пам’ятаю,  чому так трапилося, але матеріал я так і не написала. А невдовзі у Юрія Олександровича почалися складнощі. Втім,це занадто голосно звучить. Просто він пішов із театру. Знаючи ставлення до себе з боку керівництва, він відмовився йти на конкурс. Принаймні, так він мені сам пояснював, делікатно не нагадуючи про пріснопам’ятну бесіду і не написаний матеріал. 

Та що там. Свого часу я про нього не раз писала, цінувала його творчість. Спробую зараз дещо згадати. Але спочатку розповім про нашу першу зустріч. Я прийшла до нього в училище № 9, де він на той час очолював чи то народний театр (сам він  його вперто називав «молодіжним театром») чи просто драматичний гурток, а я була кореспондентом «Молодого комунара». Жеребцов репетирував виставу «Тіль» Григорія Горіна. 

Саму виставу я, правда, не бачила, Але вже вибір сценічного матеріалу мене вразив, адже на той час  я співпрацювала з Миколою Караченцовим, була, я перепрошую, у дикому захопленні від ленкомівського «Тіля», і,зрозуміло, за таку сміливість Юрія Олександровича відразу заповажала. Мені сподобалася і сама атмосфера репетиції, і деяка «богемність» у взаєминах режисера і «артистів». 

Як бачите, я не брала в лапки режисера самодіяльного колективу. Він був професіонал із напрацьованим досвідом. Але про все по порядку. Почнемо здалеку.

Партійний працівник Олександр Миронович Жеребцов з*явився у Кіровограді у 1952 році.  А запам’ятало його місто не секретарем обкому, а керівником обласного управління культури. Це був кращий повпред нашої культури. Розумний, досвідчений, справедливий, людяний. При Олександру Мироновичу була створена філармонія, започатковані «театральні весни», декади танцю, культура була на висоті, одним словом. Дуже успішно працювали народні театри. Зокрема, театр музичної комедії Олександра Флейшмана. 

До речі, там розпочинав свій шлях у мистецтво і хлопчик Юра Жеребцов. З цього приводу він так мені і говорив: «Вибору у мене не було. Тільки театр». Але в Київський театральний інститут його не прийняли, як і трьох його друзів, з якими він їздив вступати. Проявити таку наполегливість, як його друг Георгій Ніколаєнко, котрий усе ж став студентом та й не чого-небудь, майстерні самого Сергія Герасимова і ВДІКу, а потім і досить відомим режисером, він не зумів,а може й не захотів. З Юрієм Олександровичем Ніколаєнко дружив  все життя. «Тепер такої дружби не існує», – гірко посміхався Жеребцов.

Фіаско з театральним не дуже вплинуло на хлопця, в глибині душі він вірив у свою зірку. За плечима було музичне училище і він став актором допоміжного складу українського драматичного театру імені Кропивницького. Це не просто «Кушать подано», а треба зобразити корову чи бика – зобразить, як популярно пояснював мені Жеребцов. Потім була служба в армії, у будівельних військах. Служив у Харкові. Збіг обставин, на той час Олександр Миронович працював директором харківського театру музичної комедії. Ще під час служби Юрій почав навчатися на режисерському відділенні харківського інституту культури. Повною мірою відчув себе  служителем Мельпомени, коли почав працювати в театрах російської глибинки. Цей період у своєму житті він вважав найвдалішим, мовляв, «і наставився, і награвся».

Із інтерв’ю Юрія Жеребцова: «Розумієш, у нас в Україні різні перепони існували у виборі репертуару. Ніхто б не дозволив нам поставити п’єсу Олександра Гельмана «Ми, хто підписався нижче». А в Росії – будь ласка.  Я грав головну роль, ту, що й Куравльов у фільмі Тетяни Ліознової. Пам’ятаєш?».
До сказаного я ще й додала, що це абсолютна правда. Перестраховка українських чиновників шокувала. Режисер Михайло Гіляровський у театрі Кропивницького оббивав пороги начальства, щоб йому дозволили поставити «Гніздо глухаря» Віктора Розова. Та Боже збав! Не дозволили. А потім цю виставу нам привіз театр із Уфи. Ми з моєю колегою Ніною Даниленко були вражені достоїнствами цього твору.  Драматургія!

Втім, вибачте,  повертаюся до теми. Не зважаючи на те, що в театрі за Уралом йому добре працювалося, але «дим Вітчизни» – понад усе. І він повернувся до Кіровограда. Прибився до рідного берега. Влаштувався черговим режисером в обласний театр ляльок. У театр Кропивницького чомусь не ризикнув. Та й театр уже був далеко не тим, як в ті часи, коли він його вимушено залишив, виконуючи свій громадянський обов’язок. Але про роботу в театрі ляльок абсолютно не шкодував. Мав змогу добре поекспериментувати. 

З задоволенням пригадував виставу «Мері Поппінс», де були задіяні і люди, і ляльки. А ось його виставу «Золоте курча» за п’єсою  Володимира Орлова заборонили. Щось там комусь із чиновників не сподобалося. У ляльковому театрі пропрацював 2 чи 3 роки, потів була філармонія. Ставив програми. Навіть із концертами у Чорнобилі виступав. Посвідчення, звісно, не мав. Відмахувався. «Ой, університети мої, дай Бог всякому! Слюсарем працював, робоче життя пізнав. Та що там, навіть на базарі торгував – сім*ю ж треба було годувати», –  зітхав він, озираючись на своє минуле. На той час він вже був одружений, виховував сина. Та врешті-решт зрозумів, що час повертатися. Його стихія – театр. І він повернувся. У театр імені Кропивницького. 

То був дуже короткий період, коли театром керував Валерій Дейнекін. Дві талановиті особистості швидко знайшли спільну мову. З задоволенням згадував Юрій Олександрович роботу у виставі Дейнекіна «Чума обом родинам вашим», де він грав главу сімейства Капулетті. Він взагалі дуже поважав драматургію Горіна ще з часів «Тіля».  Працював як постановник  і при Дейнекіні, і згодом, коли театр очолив Михайло Ілляшенко. Поставив дитячу виставу «Жила була сироїжка», виставу за п’єсою сучасної драматургеси Людмили Розумовської «Безприданник», у якій дав можливість розкрити комедійний хист майже новому для нашого міста актору Анатолію Бортнику, з яким міцно товаришував до несподіваної смерті останнього. У виставі «Сповідь Дон-Жуана» був і постановником, і виконавцем головної ролі. Звісно, театр організм перемінний. Траплялися і простої. Але за його ж словами, він особливо не страждав. 

Саме в той час він за сприяння свого друга незабутнього  Віталія Семеновича Ципіна  створив літературний телетеатр, завдяки якому облагородив себе високою літературою. Цей театр став невід*ємною часткою  його змістовного творчого життя. Хоч не все так просто. Сімейне життя не заладилось. Окрім того була ще одна проблема, котра зіпсувала не одну акторську долю (у тому числі і в театрі імені Кропивницького). Маю на увазі алкоголізм.  Він не приховував цієї проблеми. «Що було, то було», – констатував, коли я по зловредній звичці інтерв’юрера заговорила на цю тему. Одна моя знайома письменниця на подібний випадок реагувала так: «Російський інтелігент і не може не пити». Не маю сумніву, український також. 

Зараз розповім вам історію. Якось у МХАТі, яким на той час керував Єфремов, виявилася під загрозою вечірня вистава. Здається, захворів виконавець. У чергу роль грав Євген Євстєгнєєв. Олег Миколайович викликав Євстєгнєєва. З*явився. На автопілоті. «Женю, треба грати виставу!» «Олеже, треба, значить треба!», – видав останній і…впав! Але найцікавіше, що виставу він таки грав! Таке воно акторське життя-буття. Честь і хвала тому, хто вміє вчасно зупинитись. 

Юрій Олександрович зумів. Його цивільна дружина Доля Пенчковська згодом розповідала мені, як він «зав’язав».  Можливо, через «зеленого змія» й почалися проблеми із здоров*ям, підводили ноги. Під час однієї з госпіталізацій його сусідом виявився чоловік, якому на грунті алкоголю ампутували одну, а потім і другу ногу. Ситуація так налякала вразливу душу артиста, що вийшовши з лікарні, він більше не доторкнувся до чарки. Навіть пива не  пив! «Сам не сподівався на таку силу волі»...

Тут треба згадати ще про одну обставину  його щасливого переродження: театр очолив професіонал «вищого ґатунку» Михайло Ілляшенко. «З приходом Михайла Васильовича мені стало дуже цікаво працювати», – зізнавався він в інтерв*ю.  «Ревізор» Миколи Гоголя,  політична сатира «Бажання екстриму» за твором одного з небагатьох сучасних українських драматургів Анатолія Крима, «Тепленьке місце» Олександра Островського, – ось кілька вистав, згадуючи які Юрій Жеребцов називав себе повним однодумцем режисера.  

А мені хочеться більш повно згадати виставу «Тепленьке місце», де він грав чиновника Юсова. (Чомусь саме зараз подумалося, яка актуальна для сучасної України «порохоботів» та й «квартальників» п’єса класика! Даруйте за відступ. – Авт.). Так я ось про що. На драматичних виставах  рідко виникають аплодисменти з приводу вдалих мізансцен, але в сцені танцю Юсова зал зірвався аплодисментами. Звісно, не кожен знав, чого варто актору, котрий зазвичай не розлучався з ціпком танцювати на публіці, а хто знав, той оцінив. Ось це і єсть АКТОРСТВО, СВЯЩЕННОДІЙСТВО.

Успішно виступаючи як актор, Жеребцов не забував і про режисуру, про літературний театр. Правда, телетеатр давно залишився в минулому. Але він знайшов вихід, створивши театр одного актора, де виступав, як автор композицій, актор і режисер. У той час він став запеклим букіністом. Щотижня їздив у район Колгоспного ринка, де в сусідньому скверику годинами рився на прилавках торговців книгами і іноді виуджував щось таке, чому навіть я починала заздрити. На запитання, де взяв, зі сміхом відповідав: "На набережній Сени", натякаючи на улюблене місце паризьких букіністів. Я не знаю, чи там він роздобув «Розповідь собаки» Марка Твена, але інсценоване ним оповідання, вперше зігране артисткою Наталею Поляковою в залі ще «живого» кінотеатру «Зоряний» справило на мене величезне враження. Ніколи не читала раніше такого щемного оповідання у великого автора.  А до того ще була моновистава по Маркесу, поставлена для актриси  Наталі Іванчук, що рано пішла з життя. 

Юрій Жеребцов був одним із тих, хто брав активну участь у відкритті малої сцени театру імені Кропивницького вже при новому керівництві.  Взагалі-то спроби організувати малу сцену були і раніше, але вже реставрації театру в часи правління Сергія Ларіна знайшли достойне місце для малої зали. Відкривалася вона двічі! Навесні Юрій Жеребцов показав моновиставу «Як це робилося в Одесі» за оповіданнями Ісаака Бабеля про знаменитого короля Молдаванки Беню Крика. Це було неофіційне відкриття малої сцени, якій напророчили велике місце в майбутньому. А восени під час «Вересневих самоцвітів» відбулося вже офіційне відкриття. І знову «прем’єром» був Жеребцов, представивши моновиставу «Канікули Кропа» про письменника, актора і режисера, чиє ім*я носить наш театр!

Ми розмовляли з Юрієм Олександровичем незадовго до того, як він залишив театр. Настрій у нього був дещо подавлений. Мені запам’яталася гіркота інтонацій: «Раніше театр був ближчим до життя. Нині цілі і завдання театру – веселити, відволікати від серйозних проблем і помислів. Уже більшість театрів перестали бути театрами. Забуте коріння справжнього театру. В цьому театрі я себе не бачу».

Скоро він пішов із театру професіоналів. Та хіба може людина, народжена священнодіяти, наглухо зачинити двері. Театр одного актора залишився з ним! Його майданчиком стали галерея «Єлисаветград» і, в першу чергу, обласний художній музей. Саме там, у музеї він зіграв одну з останніх своїх вистав за поетичною прозою Костянтина Паустовського. У пам’яті його шанувальників надовго залишився той чарівний літній вечерок і смак рибальської юшки, якою він пригощав свою публіку. А допомагала йому дружина Людмила Філюкова, котра в останні роки була його надійною опорою. І нині береже пам'ять про того, з ким хоч і недовго пізнала щастя. Це вона разом із директором обласного художнього музею Тетяною Ткаченко організували ювілейний вечір артиста, що трохи не дожив до 70-річчя.  

Світла йому пам'ять і вічний спокій.

Фото авторки 

та зі сторінки  у фейсбуці художнього музею


349 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.


Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.