ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Щоб пам’ятали: вони були окрасою обласного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького

Щоб пам’ятали: вони були окрасою обласного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького

Так трапилося, що останнім часом я все частіше розповідаю про тих, хто вже за хмарами, з вдячністю згадуючи благородство Леоніда Філатова з його рубрикою «Щоб пам’ятали».  В першу чергу я говорю про артистів, котрі священнодіяли на сцені театру корифеїв. Щоб пам’ятали…

Уже новий 2021 рік відкрив гіркий список втрат. Напередодні старого нового року надійшла сумна звістка з Полтави: закінчив свій земний шлях талановитий артист і режисер Сергій Козир. Хтось подумає: де Полтава, а де ми. Не поспішайте. 

Талановита сімейна пара Людмила і Сергій Козир були провідними акторами театру імені Кропивницького. Були задіяні  в багатьох виставах у Михайла Барського, Івана Казнадія, Валерія Дейнекіна. Але в суворі 90-ті поміняли дислокацію. Тривалий час ми про них нічого не чули. Та якось для участі у фестивалі, що проходив у рамках «Вересневих самоцвітів», якщо не помиляюсь, Полтавський театр імені Гоголя привіз виставу «Шинель». Програмок, як нерідко трапляється, не було. Виставу грали у філармонії (в театрі йшов ремонт), сцена якої для драматичних вистав не дуже прилаштована. Та поява на сцені головного героя нещасного Акакія Акакійовича примусила забути про все на світі. Це була суперталановита гра! І було у виконавці щось таке знайоме… Я цілий перший акт мучилася: «Кого він мені нагадує?». І раптом сяйнула думка: Козир! Так це був він. Боже, як виріс у професії. В антракті перекинулися кількома словами, адже з ним поспішали спілкуватися всі його колишні друзі-кропивничани. 

Чесно кажучи, не сподівалася тоді, що наша чергова зустріч не за горами. А трапилося так. На той час художнім керівником театру імені Кропивницького був заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко, яскрава, талановита людина, з великим життєвим і творчим досвідом. Перша вистава, яку він поставив із новим колективом, був гоголівський «Ревізор», що для мене особисто, вихованій в основному на російській класиці, було справжнім подарунком! І постановка була абсолютно класична без димових ефектів і сценічного «базару». Вже не пам’ятаю, скільки років пропрацював у нас Михайло Васильович, але з часом виник конфлікт між режисером і частиною трупи. В театральному середовищі це типово. В кожному колективі знайдуться люди, охочі до інтриг не лише в запропонованих обставинах сцени. Все сталося за типовим сценарієм: скандал, листи, скарги. Місцева інтелігенція стала на захист режисера. Не допомогло. Михайла Васильвича «пішли». Правда, зі мною не згоден С. М. Ларін. «Ілляшенка ніхто «не пішов», він звільнився за власним бажанням». Не довіряти ексгубернатору я не можу. І все ж особливого бажання піти у Михайла Васильовича не було, настільки мені відомо. Він повернувся у свій Луцьк, де попри депресивну Волинь, успішно ставить Чехова.

А в нашому театрі питання головного режисера постало дуже гостро. І одного разу він з’явився. Був це… Сергій Козир. Ні, його не призначили головним. Але почав працювати з трупою, тобто офіційне призначення було справою часу. Зрозуміло, я відразу кинулась за інтерв’ю. Сергій відхрестився, ще й узяв з мене обіцянку, що я нічого писати не буду. Змилостивився і повідомив, що його першою прем’єрою стане п’єса Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». 

Однак першою прем’єрою сезону стала була інша п’єса і зовсім іншого режисера. Ніхто в театрі чомусь навіть не згадував про цю ситуацію,  а я не могла заспокоїтися. Так образили людину. Хоч, можливо, насправді все було не так складно. Більше про Сергія я нічого не чула. І ось на початку року надійшла сумна звістка з Полтави про передчасну смерть екскропивничанина. Не забудемо.

А дещо раніше, наприкінці минулого року  стало відомо, що в Києві з земними орбітами попрощалася ще одна колишня кропивничанка Людмила Охватенко, гарна гострохарактерна артистка. В нашому місті її знали, як Людмилу Феденкову і, я впевнена, багато хто пам’ятає, хоч і пройшов деякий час, як вона стала киянкою. Людина шукає, де краще, звісно. Але не кожен вміє ризикувати. А для неї це був ризик. Кар’єра в тодішньому Кіровограді складалася успішно. Та ще б пак! Адже Феденкова на сцені – це пристрасть, буйний політ фантазії, яскравість, колорит, вміння дивувати. Згадуючи її ролі, не можу не згадати служницю у виставі Миколи Горохова «Одруження по-французьські», якій вона вигадала іпостась гермафродита. Це була її знахідка і режисер з нею погодився. А як не згадати її чорта у виставі «Ніч перед  Різдвом», поставленій Михайлом Барським, де на сцену вона спускається на канаті! 

Характерність артистки особливо проявилась у виставі «Як наші діди парубкували». Прем’єру вистави грали у знаменитому колгоспі Шліфера. На той час крапивничани  виїхали на довготривалі гастролі в Новоархангельський район. Жили на базі відпочинку. Загалом несли мистецтво в маси, чим сьогодні не дуже переймаються. На прем’єру мене запросив Михайло Барський (світла йому пам'ять!) і мені той прекрасний вечір дідівських  парубкувань надовго запам’ятався. Опинившись в одній кімнаті, ми тоді з Людою майже цілу ніч проговорили. Феденкова працювала в різних театрах. І України, і Росії (Кемерово). Їй випало бути партнеркою народного артиста СРСР Євгена Євстигнеєва. До речі, я була свідком їхньої теплої зустрічі, коли Євген Олександрович приїздив до нас в кінотеатр «Зоряний». 

У Кіровограді свою дебютну виставу поставила й донька Людмили Охватенко Анфіса Коленко. «Дайте чоловіка Зіні і  Ніні», так називалася камерна п’єса молодого драматурга М. Коляди, відомого нам з постановки Валерія Дейнекіна «Привіт з того світу». Людмила, звичайно, була задіяна у виставі доньки і любила говорити: «Мої діти виросли за лаштунками, то ким їм ще бути?». Син Олекса також закінчив Київський театральний інститут. Правда, як склалася його творча доля, не скажу, Анфіса ж керує театром «Оригінал», загалом будує свою кар’єру. 

Між іншим, переїхавши з родиною в Київ у ті шалені 90-ті Людмила Іванівна опинилася так би мовити, між небом і землею. Довелося орендувати квартиру, адже за продану кіровоградську малосімейку можна було придбати хіба що коридор. Та зрештою все налагодилося. В гімназії № 48, що в Шевченківському мікрорайоні, вона організувала художній колектив – театр «Ніка», який невдовзі став і народним, і зразковим. Його репертуар складали поетичні композиції, інсценізації, як наприклад «Казки Василя Сухомлинського», і повноцінні вистави класичної і сучасної драматургії. Причому справжньої, а не того ширвжитку, що сьогодні заполонив сцени навіть шанованих театрів. Про все це розповідала мені сама Людмила Іванівна кілька років тому, коли приїздила в місто, яке було колись рідним, і в театр, де її радо зустрічали друзі.  З її розповіді я зрозуміла, що вона справді виховує таланти, адже дехто з її вихованців назавжди пов’язав своє життя з мистецтвом театру. То була наша єдина зустріч із колишньою кропивничанкою. 

Але і Людмила Охватенко, і Сергій Козир залишили слід в душах тих, хто віддано любить театр.

1260 0
НОВИНИ



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.