ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Щоб пам’ятали: мінівиставки в художньому музеї Кропивницького

Щоб пам’ятали: мінівиставки в художньому музеї Кропивницького

З різницею в один день в обласному художньому музеї представили дві нові, скажемо так, мініекспозиції. Обидві присвячувалися пам’яті людей, що відіграли не останню роль у культурному житті нашого міста. Між собою ці особистості ніяк не пов’язані. Понад те, підозрюю, що і знайомими вони не були. Різні покоління, різні інтереси, але і Василь Єременко і Віктор Петраков залишили свій слід у культурній історії нашого краю. Честь і слава нашому художньому музею за пам'ять про цих непересічних особистостей.

Я знала і поважала і Василя Георгійовича Єременка, і Віктора Васильовича Петракова, а музейні експозиції стали приводом ще раз згадати тих, хто ТВОРИВ у нашому незатишному світі добро і красу, тим більше, що це було задумано в рубриці «Щоб пам’ятали», де ми вже згадали Юру Жеребцова і Івана Васильовича Казнадія, дорогих наших кропивничан. А тепер разом із музеєм згадаємо ще двох наших сучасників.

Отже, у філіалі художнього музею картинній галереї Петра Оссовського «Світ і вітчизна» 16 грудня розгорнуто експозицію ескізів декорацій та костюмів до театральних вистав театру імені Кропивницького, виконані сценографом Василем Єременком. До речі, того дня Василю Георгійовичу виповнилося б сто років. І вже майже два десятиліття, як земне життя художника-сценографа скінчилося. 

З 1944 року по 1980 він працював у театрі імені Кропивницького. Був і художником-декоратором, і завідувачем постановочною частиною, оформляв вистави як сценограф і деякий час перебував на посаді головного художника.  Василь Єременко народився і ріс в селі Дмитрівці, що в Олександрійському районі. На той час в Олександрії базувався театр імені Кропивницького. 

І коли я здивовано запитувала, як це він, сільський хлопець, обрав таку професію, мовляв, що ви знали про сценографію, Василь Георгійович не ображався. Відразу згадував приїзд театру в рідне село, побачені вистави. А перша вистава, яку він побачив була «Наталка Полтавка».  

І – збіг обставин. Першою виставою, яку він оформив у Рівенському театрі, куди отримав призначення після закінчення Херсонського училища мистецтв, була «Наталка Полтавка»! Почав працювати над оформленням вистави «Машенька» за пєсою  Афіногенова, коли почалася війна. За станом здоров’я воювати на фронті не міг, повернувся в рідну Дмитрівку, де й провів роки окупації. У міру сил допомагав партизанам. Мені він розповідав: «Ну, з автоматом по лісу я не бігав. Виконував деякі доручення – я ж художник. Зробив печатки військового комісара і сільської управи для партизан. Листівки розповсюджував». У Дмитрівці німців майже не було, але свої запроданці були в тисячу разів гірші, розповідав Василь Георгійович. Доводилося показувати власну лояльність – намалював портрет Гітлера, що до кінця життя називав своїм гріхом.

Після звільнення обласного центру, з 1944 року пов*язав свою долю з театром імені Кропивницького. І,як я вже писала, служив у цьому театрі до виходу  на пенсію. Міг би ще попрацювати,але… Та про це трохи згодом.

Як  ви розумієте, за цей час у театрі не один раз змінилося керівництво, зокрема режисура, Василь Єременко знаходив спільну мову з різними режисерами і за характером, і за творчими принципами. Він був абсолютно не конфліктною людиною, не інтригував, хоч інтриги в театрі завжди на першому місці. Серед режисерів, із якими доводилося працювати, сценограф віддавав пальму першості, як можуть здогадатися запеклі театрали, режисеру Михайлу Донцю, з яким особливо цікаво працювалося над виставами української класики. Режисер Мирон Любенко, людина жорстка і безмірно творча, був його другом. А взагалі дружили з ним  сім*ями. До речі, в цьому театрі Василь Георгійович знайшов свою другу половинку. Женя Делістьянова  була балериною, ученицею САМОГО Миколи  Анкудінова (це завдяки йому і його послідовникам наше місто називають столицею хореографії. Про Анкудінова я багато чула від Анатолія Михайловича Кривохижі, котрий і долю свою з нашим містом пов’язав не без впливу постаті знаного хореографа.)  А згодом Женя стала грати хлопчиків і дівчаток, оволодівши амплуа травесті вже під прізвищем Євгенії Єременко.  Сама Євгенія Анатоліївна говорила мені: «Звісно, я  не була примою, як Тоня Любенко (дружина Мирона Любенка, прекрасна характерна актриса), але і в мене траплялися хороші ролі». Улюбленою роллю вона називала Барбу, героїню вистави «Вій вітерець» за п’єсою Яна Райніса і зі сміхом згадувала, як у театрі ридав маленький Гена Єременко, коли його мама, по ролі, втопилася. А Гена виріс великим і став музикантом. Деякий час керував камерним оркестром «Концертіно» обласної філармонії. Це він подав ідею, підхоплену Миколою Кравченком про проведення «Травневих музичних зустрічей»,фестивалю камерної музики, тепер вже зі статусом Всеукраїнського. Зараз Геннадій Васильович живе і працює в Києві.

Ось така це родина Єременків: сценограф, актриса, композитор. Люди, що служили і служать високому мистецтву. У фондах художнього музею понад 100 робіт майстра зорового образу вистави, в ювілейній експозиції представлено всього декілька. Але й вони формують наше сприйняття кредо художника: «на сцені повинно бути красиво!». Василь Георгійович любив оформляти вистави за п’єсами класиків Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, де переважала сільська тематика, близька йому на генетичному рівні. Одного разу він у мене запитав, який зоровий обрах в його виставах мені запам’ятався, і я навіть розгубилася, бо на той час мені на театрі пам’яталося дещо інше! Виручила …рука. Тобто я просто промовила це слово, а Василь Георгійович його підхопив,оскільки вирішив, що я натякаю на виставу «Соловейко-Сольвейг» за п’єсою  Івана Драча у постановці Михайла Гіляровського. Героїня тої вистави жінка-скульптор, і сценограф знайшов дуже яскравий символ для втілення ідеї твору. При всій моїй антипатії до творчості Івана Драча як поета, «Соловейко-Сольвейг» справила гарні враження. Мабуть, у тому була заслуга прекрасного режисера і його однодумця сценографа.  Якщо я не помиляюсь, то була одна з останніх оформлених художником вистав.  

У 1980 році він пішов  на заслужений відпочинок.  Пам*ятаєте, говорив,  міг би ще  працювати, але… Так ось про це «але». Пов*язано це з неприємною тенденцією, що запанувала в театрі. Можна назвати це сценографічним мінімалізмом, а я назвала «культом оголеної сцени». Відро і кухоль на сцені, ось вам і декорація. Далі – уявляйте самі! Такий модерн дратував не тільки мене, як глядача, але й художника-постановника. «На сцені повинно бути красиво», – говорив Василь Георгійович. Аплодисменти після відкриття завіси – то найвища нагорода сценографу. Єременко часто отримував таку нагороду.

Міні-експозиція, присвячена пам*яті доброго друга обласного художнього музею Віктора Петракова була розгорнута на четвертому поверсі музею, але коли б саме її  облаштували в галереї Оссовського, то це було б цілком справедливо. Чому я так говорю? Та тому, що в організації галереї «Світ і Вітчизна»  Віктор Петраков брав найбезпосереднішу участь. Перевезти подаровані музею картини допоміг Віктор Васильович, котрий займав солідну посаду в уряді Москви. Візити художника Оссовського на Кіровоградщину, як правило супроводжував Віктор Петраков. Між нами, іноді я навіть дивувалася витримці Віктора Васильовича, знаючи крутий характер Петра Павловича. Але Віктор Петраков знаходив спільну мову з кожною людиною, що робить йому честь. Мабуть не  останню роль в цьому відіграє його комсомольське минуле. Скільки б ми не декомунізувалися, а від минулого не втечеш! Наша біографія – то наша доля! 

Свого часу доля міцно повязала Петракова з нашим  краєм. І хоч значну частину свого життя цей невгамовний, енергійний і глибоко порядний чоловік  працював на керівних посадах у Москві, він ніколи не забував наше місто. Слова про дружбу з нашим художнім музеєм, то не  пустопорожні слова, про що свідчить і мініекспозиція, присвячена його памяті.  

«Не словом,а дідом…Пам*яті Віктора Петракова», – так назвали експозицію її організатори. Науковий співробітник музею Олег Юрченко пояснював, що мета цієї експозиції в день народження та напередодні третьої річниці з дня смерті вчергове згадати з великою вдячність цю унікальну людину, який допомагав людям не на словах,а конкретними справами. Експонати цієї експозиції – ікони, картини, медалі,тощо – то все подарунки музею від Віктора Васильовича. Як не згадати тут популяризацію нашого краю: прекрасній альбом «Маленький Париж. Елисаветград в старой открытке» або альбом «Кіровоградщина у творах Володимира Федорова». 

Дозволю собі на цю тему сказати трохи більше. Протягом певного часу я була свідком того, як опікувався вдовою Володимира Федорова Ніною Георгіївною Володимир Петраков. Часто її навідував у свої приїзди, приніс фото впорядкованої могили художника. За станом здоров’я Ніна Георгіївна не могла собі дозволити часто бувати на цвинтарі. Якщо не помиляюсь, він придбав у неї кілька полотен Федорова. Принаймні згадую, як весело вона мені говорила: «Спасибі Петракову, тепер я можу дивитися свій улюблений канал «Культура». Тобто змогла придбати новий телевізор. Багато цікавого, як мені відомо, міг розповісти про цю гарну людину і професор Анатолій Коротков. Свого часу Петраков чимало допомагав «Проліску».

У нашому місті достатньо людей, я в цьому переконана, які з болем сприйняли звістку про передчасну смерть Віктора Васильовича Петракова. 

Живим – пам’ятати! Спасибі, музею!

348 0
НОВИНИ



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.