ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Щоб пам’ятали: лицар без страху і докору Владилен Попудренко. ФОТО

Щоб пам’ятали: лицар без страху і докору Владилен Попудренко. ФОТО

Народний артист України Владилен Попудренко для багатьох жителів нашого міста ім’я абсолютно незнайоме. Чи ж мало в українських театрах і народних, і заслужених, відомих на місцевому рівні. 

Але для кіровоградських (саме кіровоградських!) театралів, котрі пам’ятають аншлаги 60-их років, це ім’я викличе багато теплих спогадів, особливо у тих, хто в ті далекі часи пізнавав світ і наївно мріяв про жар-птицю в небі, а  не синицю в руках. 

Ця розповідь про нього. І нехай вас не дивує ця обставина. Зараз поясню. Справа у тому, що  театральною критикою я зацікавилася, не без його впливу. Тобто в дні далекої юності ні про яку критику я не думала, просто хотіла стати артисткою. Це спонтанне бажання прийшло до мене у десятому класі.  

А передувало цьому близьке знайомство з театром імені Кропивницького, дякуючи подрузі мами. Вона працювала в цьому театрі всього лише бухгалтером, але так цікаво розповідала про закулісся і взагалі про театральне життя, що мені захотілося там побувати, згодом і пізнати його. Артистка з  мене не вийшла, але театр залишився зі мною назавжди.

Перша вистава, з якої й розпочалося моє «входження» в театр називалася «Планета Сперанта» (інша назва «Планета сподівань», здається, у нас вона йшла саме під такою назвою). Це була п’єса українського драматурга, автора знаменитих «Фараонів» Олекси Коломійця, в чомусь можливо й схематична, з дещо поверховим змалюванням характерів і водночас емоційно вразлива. Я б сказала з розряду «виховання почуттів». Прошу пробачення, але сьогоднішній театр про це абсолютно не турбується. Та то таке, не зважайте. 

«Планета сподівань» – п’єса на дві дії. Перша дія присвячена подіям Другої світової війни, подвигу і самопожертві, у другій змальовані повоєнні події. Зв'язок простежується дуже тонкий,  але міцний. Четверо молодих людей, аспірантів-біологів, троє хлопців і одна дівчина – це нащадки тих, для кого колись цей степ, а точніше окопи, що ще збереглися, став останньою адресою перед вічністю. Для когось із цих молодих вчених  степ також може стати останньою адресою, адже зібралися вони тут для експерименту, випробувати на собі ліки, котрі позбавлять людство від багатьох хвороб. (Прошу зазначити, про коронавірус там нічого не чули – жартую!). 

І ось в цій ситуації, коли треба буде тягнути жеребок, кому ж стати «піддослідним кроликом» проявляють себе молоді герої, тобто, так простежується зв'язок часів. Даруйте,  що так детально розповідаю. По-перше, сьогодні такі п’єси не з*являються, а по-друге, я хочу нагадати сюжет театралам, котрі, на моє переконання, згадають і тих, хто священнодіяв на сцені театру корифеїв, тобто дійових осіб і виконавців. Отже, їх було четверо. Ви не повірите, але кожного виконавця я ніби «вживу» бачу перед собою. І це не були якісь особливо помітні постаті кропивничанських артистів. 

Ось Вітя Ліщименко, Царство йому Небесне, скромний, посередній артист, якому, швидше, підходить роль статиста, великих ролей він ніколи не грав, але в «Планеті сподівань» жодних нарікань не викликав, як і подружжя Лілія і Анатолій Лещенко. 

До речі, я вже колись писала, що досить посередня артисточка Ліля Лещенко була красунею неймовірною і, між іншим, її називали останньою любов*ю, принаймні в Кіровограді, незабутнього Костянтина  Параконьєва. (Кость Йосипович був прекрасним сім’янином, але закохувався часто. Артист із великої літери!) І все ж найбільшу увагу публіки, – уявіть собі, це я теж пам’ятаю, – викликав Він, тобто четвертий учасник експерименту, а точніше виконавець ролі молодого вченого Павла  артист В. Попудренко. Красивий, веселий, у чомусь мудрий,  у чомусь цинік, він цілком очевидно відразу ж став центром принаймні другої дії, а для моєї емоційної школярської натури головним театральним враженням. 

Насмішу вас. Пам’ятаєте історію фаворитки Луїзи Лавальєр, котра говорила, як, мовляв, ви можете кимось захоплюватись, якщо тут був Король! І для мене він на перших порах залишався лицарем без страху і докору. «Як ви можете кимось захоплюватися, коли на сцені цей красень і серцеїд!» – і повірте не одна я так реагувала на молодого актора. Кожна його роль викликала бурю емоцій.  А грав він багато, ролі різнопланові – від української класичної драми до веселої музичної комедії. 

Буквально кілька днів тому ми розмовляли на цю тему з Лідією Кравцовою, жінкою, котра «все життя» присвятила театру імені Кропивницького, причому у двох іпостасях, як помічник режисера і дружина народного артиста України покійного Івана Васильовича Кравцова. «А пам’ятаєш,– захоплено говорила Ліда, – Яким він був в оперетах?! Ах, що за голос,що за фактура! Красень!» Ну ще б не пам’ятати. В опереті Людмили  Лядової «Під чорною маскою», постановку якої здійснив Іван Казнадій, котрий щойно повернувся до Кіровограда, якщо мені не зраджує пам'ять, він грав Шакро Долідзе. Чесно кажучи і саму роль і постановку цієї вистави я пам’ятаю дуже туманно. А ось гарячого мексиканця Пабло, героя оперети Юрія Мілютіна «Поцілунок Чаніти» згадую часто в контексті вигуків Кравцової: «Ах! Який голос, яка фактура!». А то! Шикарний баритон!

І кілька слів про музичну комедію Юрія Мілютіна. У 1957 році у Москві проходив Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Це реальна подія. До речі, ще недавно у нашому місті жив екс-керівник ансамблю «Горлиця», викладач музпеду нашого університету Михайло Андрійович Єнін, котрий вже залишив цей світ. Так ось він був реальним учасником цього форуму, на який зібралася молодь всього світу! І навіть його лауреатом, керуючи хором одеських студентів.

Саме на той фестиваль і збиралися потрапити представники мексиканської молоді Чаніта, Пабло та їхні друзі. А були то часи холодної війни. Дикий світ капіталу ставив безліч припон прогресивній молоді. «Ідеологія!» – скривиться хтось, кому не до душі правда, справедливість,честь. А саме цими критеріями визначалась ідея «Поцілунку Чаніти». 

Ті ж світлі ідеали перемагали і в абсолютно протилежному жанрі, ідейній драмі, в основі якої інсценізація роману класика української радянської літератури Михайла Стельмаха «Правда і кривда», де у Владилена Попудренка була головна роль Марка Безсмертного, людини рішучої, чесної,вольової, справжнього  бійця  проти кривди, наруги, несправедливості.

Але чи не найпомітнішою роллю в репертуарі артиста став герой вистави «Варшавська мелодія», ліричної драми про любов радянського хлопця Віктора і польської студентки Гелени. П*єса  Леоніда Зоріна «Варшавська мелодія була в ті роки суперпопулярною, як сказали б тепер.  Вона гралася чи не у всіх театрах Радянського Союзу  і країн соціалістичного табору. А постановки провідних театрів Москви (імені Євгена Вахтангова) і Києва ( театр імені Лесі Українки) без сумніву буди еталоном. Але скажу вам з глибоким переконанням кіровоградська вистава у  постановці Івана Казнадія з Владиленом Попудренком і Світланою Мартиновою аж ніяк не поступалася столичним з мега-зірками Юлією Борисовою і Михайлом Ульяновим у Москві,  Адою Роговцевою і Миколою Рушковським у Києві!

Зараз це виглядає дивним, але у мене ніколи не виникало бажання взяти у нього інтерв’ю, скажімо, поговорити на творчі теми. Ну по-перше, як я вже говорила, коли почала серйозно займатися театром, Влада в нашому місті уже не було. Як і більшість акторів, він відрізнявся циганською натурою. Між іншим, мені доводилось чути, що по національності він циган. Чого не знаю,того не знаю. Але принаймні в одному театрі він надовго не затримувався. Можливо, за винятком Запоріжжя. Це був останній театр у його житті. Звідти він пішої у вічність.

А до того працював у театрах Одеси, Сімферополя, Полтави, Чернігова. Що мене зачепило, в деяких біографічних довідках з інтернету про його кіровоградський період чомусь не згадується. Ніби й не було в його житті  театру корифеїв, де він став кумиром досить вимогливої публіки.  А між тим, зі слів його сина Кості, він дуже тепло згадував наше місто і наш театр.

Стверджують: інтернет знає все. Та ось не все! Владилен Антонович Попудренко народився у 1936 році за одними даними в Чернігові, за іншими – в Севастополі. Особисто я більше схильна до Севастополя. Було в ньому щось таке нестримне, стихійне, з нордичним характером не пов’язане! У 1963 році він закінчив Київський інститут імені Карпенка-Карого і отримав призначення в Одесу. Принаймні так стверджує Костя Попудренко, хоч у мене виникають деякі сумніви. Адже я познайомилася з артистом десь у 1965 році. Коли він встиг? До речі, в нашому театрі працювала і дружина Влада Нелла Герасименко, з якою на час нашого знайомства він вже був розлучений. Ну що ж, чи ж довго вміючи! Жартую.  Я мало знала Неллу, як артистку. На той час вона мало грала у виставах, але як людина вона мені дуже подобалася: весела,симпатична,компанійська, легко йшла на контакт. Та невдовзі Герасименко з сином Богданом поїхала з нашого міста аж у Норільськ.  Для мене це було – «на край світу». Залишив наше місто і Владилен Антонович. Не пам’ятаю, хто з них раніше розпрощався з театром корифеїв. 

Але з Попудренком мені ще довелося зустрітися. На той час він працював у Полтаві. І ось одного літа Полтавський театр імені Гоголя приїхав  на гастролі в наше місто. А в ті благословенні для театралів часи гастролі тривали принаймні місяць. Приїжджий театр міг показати себе у всій красі і силі. І полтавчани показали себе! Про Попудренка мова окрема. Епіцентром гастролей стала вистава «Енеїда» за Котляревським, де наш друг грав «Енея, парубка моторного». І як грав! Ото був козарлюга! Зовні він абсолютно не змінився, але високий професіоналізм,життєвий і творчий досвід відкрили йому дорогу до сонму володарів дум. В гастрольному репертуарі полтавців у нього були ще якісь ролі. Сьогодні вже не пам’ятаю. Здається Василь у «Циганці Азі», знайомий ще з кропивничанських часів. Але полтавська «Енеїда» то був його бенефіс.  Я була щаслива від цієї зустрічі і з актором і з людиною, що колись був і моїм кумиром. 

Про це ми навіть встигли поговорити. Попудренко з дружиною, теж артисткою цього театру мешкав не в готелі,як більшість трупи, а у своїх  друзів артистів Кравцових, що в цей час також перебували на довготривалих гастролях. Дім  біля Головпошти, а навпроти центральний скверик, оповитий якимись тайнами. Ось тут ми з ним і зустрілися після довгих років розлуки. Поговорити було про що. І в його і в моєму житті було багато різних ситуацій. Літні вечір  пречудовий, а народу в скверику було чомусь мало. Прямо по Булгакову:  «Ніхто не прийшов під липи. Порожня була алея». Не зовсім порожня, але ніхто не заважав нам зануритися у спогади про нашу планету сподівань. Влад розповідав про своїх хлопчиків Антона і Костю, згадував і Богдана, сина від шлюбу з Неллою Герасименко. Відчувалося, як він пишається  своїм батьківством. Більше ніж акторськими успіхами. На питання, чи хоче він,щоб сини стали артистами, зазначив: «Проти акторської династії не заперечую!». Забігаючи наперед, скажу, що і Антон і Костя таки стали артистами! Правда, Костя після 18 років служби у Київському театрі юного глядача, театр залишив. І, як зізнається, театр його не вабить .Антон продовжує династію.

Даруйте, але я повернусь у той хороший літній вечір, як співається в пісні, у нашому міському сквері. Звісно,все,що ми говорили один одному, я не пам’ятаю. Але дещо таки згадаю. Наприклад, я вирішила відкрити йому «велику таємницю»:

- А знаєш, я була в тебе закохана. В 10 класі…
- Нуууу! Таємницю відкрила. Та про це весь Кіровоград знав!
- Про мене? – вкрай здивувалася я. - Ну прямо! Можна подумати я була такою популярною. Та хто про мене знав!
- Так я був популярним, - засміявся мій візаві і додав після паузи, про мене знали! А я тебе наскрізь бачив! І Нелла просвітила. Я вже подумав, чи мені застрелитись.

Тоді я його не зрозуміла, а через деякий  час вичитала у мемуарах великої Аліси Коонен історію про те, як один московський інтелігент звів рахунки з життям через те, що не міг відповісти на почуття закоханої панянки. Так ось що він мав на  увазі. Слава Богу, не застрелився і попереду його чекало велике життя народного артиста.

Ну це було потім, а тоді я просто надула, перепрошую, губи від розчарування: оце тобі таємниця! А він несподівано тихенько заспівав:

Біжить хлопчисько,
Біжить крізь весни,
І не зна хлопчисько,
що росте на серці
 камінь сонця,
камінь сонця.
Камінь голубий,
Камінь голубий.

Я  розплакалась. Це була пісня із вистави «Планета Сперанта». Голос далекої юності.

 … Ну досить лірики, а то я знову заплачу. Полтавський  театр імені Гоголя продовжував гастролі. Ми зустрічалися з ним в театрі, весело спілкувалися,не згадуючи ніякі «наші тайни».  А коли після прощального концерту полтавчан настала мить прощання, я була переконана, що це не остання наша зустріч. І як же я помилялася!

Через деякий час в театр Кропивницького повернулося з  Полтави подружжя Мироновичів. Від них я дізналася, що Владислав Попудренко став актором Запорізького драматичного театру. Там вже працював колишній кропивничанин Костянтин Параконьєв, котрий саме в Запоріжжі став знаменитим на всю Україну, лауреатом Шевченківської премії за роль Ярослава Мудрого у п’єсі Івана Кочерги і відразу подумала, що без Костянтина Йосиповича не обійшлося. Вони були колегами у театрі імені Кропивницького, поважали один одного, якщо не помиляюсь, навіть грали у чергу у виставі «Правда і кривда». Настільки мені відомо, запорізький період народного артиста України Владилена Попудренка склався успішно Були цікаві ролі, а взагалі за своє життя він зіграв понад 200 ролей  у виставах театру, у його послужному списку пара фільмів. Ролі епізодичні, але помітні. В місцевій пресі його навіть назвали легендою театру. Майже три роки тому артист пішов у Всесвіт. Де його нова адреса? Можливо  це Планета Сперанта, планета сподівань. Світла пам'ять! Спасибі,що був.

Валентина Левочко

Післямова. Я вже збиралася відіслати цей матеріал, як раптом отримала від Кості Попудренка біографію актора, написану ним самим. Це невеличка за об’ємом брошурка, яку Владислава Антоновича вмовили написати. «Він був скромною людиною, не любив виділятися, з кореспондентами майже не зустрічався», – говорив мені Костя. А я собі подумала: ну, мене там не було. Від мене навіть Смоктуновський не сховався. Теж, між іншим, не любив нашого брата. Та це до слова.

У своїх автобіографічних замітках Владилен Антонович розповідає в основному про  свої  дитячі і юнацькі роки,про те як йшов він до свого життєвого покликання священнодіяти на сцені. Розповідає просто і без емоцій. І знаєте, я таки не помилилася, народився він у Севастополі! В ріс і мужнів у Черкасах. Шкода, що в своїх замітках він не розповідає детальніше про театри, в яких служив. Просто перелічує. Правда трохи детальніше про Одесу. Український драматичний театр був першим його театром. Перша театральна робота головна роль у виставі «Безталанна». 

За його словами український театр на той час користувався великою популярність у одеситів. На виставу «Тев*є  - молочник» важко було потрапити. І тут мені захотілося з Владом посперечатися. Ні-ні, я не заперечую,що одеська вистава користувалася  увагою І що виконавець ролі  героя Тев*є Іван Твердохлєб був на висоті, але різко негативне висловлювання про Богдана Ступку несправедливе. Втім, все-таки про смаки не сперечаються. Можливо, має рацію Владилен. Але я хочу про інше. 

Коли вище я писала про те,що прощаючись з Владиленом Попудренком п’яді час полтавських гастролей була переконана, що обов’язково з ним зустрінуся,, я раптом подумала, коли після вистави «Тев*є-Тевель» ми прощалися з Богданом Сільвестровичем Ступкою і я, і він вірили,що зустрінемось знову. Не зустрілися. Ні з Владиленом, ні з Богданом Ступкою.  

Сльози капають. А скільки їх ТАМ,  з ким уже ніколи не зустрінемось. 

Але ми пам’ятаємо. 

 В. Л.

488 0
НОВИНИ



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.