ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Щоб пам’ятали: історія одного інтерв’ю з видатним режисером із Кіроворадщини. ФОТО

Щоб пам’ятали: історія одного інтерв’ю з видатним режисером із Кіроворадщини. ФОТО

Він розповідав, я слухала. І малювала в уяві: скверик біля театру імені Франка (як ви розумієте, в Києві). Весела чоловіча компанія. А придивіться. Ба! Знайомі все обличчя. Та це ж зірки франківців. Тоді їх так, правда, не називали. Вони були володарями дум, непересічними особистостями. Це нині, куди не кинь, – кругом «зірки». Навіть… Ой, краще не буду, а то пришиють політику. Воно мені треба! Слухаю співрозмовника. А він раптом зімітував такий знайомий голос, що я аж підскочила: «Ну, теек, товариство, які будуть пропозиції?» О, Свята Діво! Та це ж Яковченко! Хто там шив сукенки дівчаткам, що й сарафанчики не вийшли! Пам*ятаєте знамениті «Фараони» Олекси Коломійця?

А тепер пояснюю. Не було ніякого скверика біля театру Франка, а була центральна площа нашого міста. Били фонтани. Малеча ганяла за голубами. В тіні дерев молода жінка читала книжку. Мене завжди страшенно цікавить, що саме читають люди. Але тоді я слухала співрозмовника. А був то заслужений діяч мистецтв України Іван Казнадій. Ініціатором нашої зустрічі і став Іван Васильович, на той час уже, здається, вільний від виконання службових обов’язків, але театр залишався вічним господарем його дум і пристрастей, як, до речі і його дружини – заслуженої артистки України Світлани Мартинової, жінки його життя… після театру.  Та про це трохи згодом, тобто про привід для нашої зустрічі.

Треба сказати, що наш театр імені Кропивницького завжди був головним для нього, хоч працював він у різних театрах України, де –запрошеним постановником, де – черговим режисером, а де – й головним. Сам він називав мені  столичний театр імені Івана Франка, де поставив уже згадувані «Фараони» з зірками першої величини, виставу, яка трималася в репертуарі тривалі-тривалі роки і навіть фільмом-виставою, залишеною нащадкам (правда, нащадкам нині не до «Фараонів» Олекси Коломійця!). Казнадій керував Дніпропетровським театром імені Шевченка, працював у театрах Білої Церкви, Миколаєва, Львова. Час від часу (так уже виходило) він ставав біля керма театру імені Кропивницького. Останній період керівництва цим театром був не дуже щасливим для нього. 

Були то дуже складні часи для всієї країни, що вже говорити про театр. Фінансування ледве вистачало на зарплату. Артистів почали переводити на півставки, 1/3…Іван Васильович не хотів нікого скорочувати.  Театр вирував, збиралися стихійні збори. Моя приятелька артистка Марина Єніна (із відомої в місті династії Білецьких-Носер) лютувала: «Йому що! Син у Канаді живе, допомагає батькам, а мені що робити? Чим сім*ю годувати?». Та не тільки через такі проблеми у театрі вирували пристрасті. 

Пригадую такий епізод. Його мені виклала все та ж Марина Єніна. Іван Васильович почав вимагати від трупи приходити на репетиції з зошитами і конспектувати його. «У мене вища освіта. Мені скоро на пенсію, – нервувала Марина, – а тут  пропонують лекції конспектувати!». Оскільки мені на пенсію було нескоро, то я могла лише слушно зауважити: «Вік живи, вік навчайся». 

А якщо серйозно, то слухати Івана Васильовича було справжньою насолодою, як на мене. Пам’ятаю, коли робила перше велике інтерв’ю з ним, ми проговорили п’ять годин зряду. Бідна Світлана Андріївна кілька разів телефонувала на чергову частину театру в очікуванні чоловіка.

Наша нинішня зустріч, ініціатором якої, як я вже зазначала, став Іван Васильович, була пов’язана з майбутнім 125-річним ювілеєм театру імені Кропивницького, що його мали відзначати у 2007 році.  Вважаючи себе стовідсотковим кропивничанином, Іван Васильович вирішив запропонувати мені ювілейний матеріал, котрий назвав (цитую за оригіналом):  «Дороготворче кредо видатного режисера театрів України». Далі йшов перелік театрів, який ви прочитали вище. Уявіть собі, він вручив мені написаний ним у формі інтерв’ю матеріал, тобто з моїми запитаннями і його відповідями. Я не відразу збагнула, у чому суть, а потім завирувала емоціями:

– Що це? Ні, ні, Іване Васильовичу, я так не працюю. Запитання я буду ставити сама!
– Та я ж не проти! – заспокоїв Казнадій– Будемо говорити. Просто залиште це інтерв’ю у себе. Воно вам прислужиться.

Слова видатного режисера (ні-ні, я не іронізую. У нього були підстави так про себе говорити) – закон! Ювілейну статтю ми зробили, як того хотіла я, а зараз перечитуючи його рукопис, багато що розумію. Та нехай сам Іван Васильович про це говорить:

– Режисери нерідко говорили Езоповою мовою. І їх за це переслідували. Не будемо зараз аргументувати історичними подіями, а ось ви мене запитуєте, чому я спромігся на режисуру як професію. Знаєте, циганка напророчила. Якось, коли я ще був немовлям, через наше село йшли цигани з ярмарку. Одна Аза чи Гордиля чи Мавра завітала до нашої хати. Я грався собі на рядні під столом. Вона вставилася очима на мого неабиякого лоба і ласкаво погладила по тім’ячку. Моя бабуся Марфа закричала: «Не чіпай дитину, перелякаєш чи якусь порчу наведеш!
"Не бійся, бабо, він учителем буде і дуже мудрим навчителем. Бач його лоба?" – і…вийшла з вдячністю за гостинець моєї бабусі.

Ага! Так ось у чому справа. Ось звідки і про зошити на репетиції… Навчитель! … А лоб у нього справді був високий…е… ленінський. Недарма він у ювілейній виставі «Правда» за п’єсою Олександра Корнійчука нікому не довірив роль вождя пролетаріату. Сам грав. Кажуть, начальству не сподобався, тому скоро й змушений був піти з театру. Брехня! Якщо вірити Вікепедії, то він не помирився з начальством через реконструкцію старого театру, коли його перетворили у сільський клуб. Як було насправді, стверджувати не буду. А ось Аза, Гордиля, а може й Мавра таки напророчили. Правда, сам він засумнівався, що циганське пророцтво стане для мене аргументом, а тому продовжив:

– Аматорський театральний гурток в клубі нашого села (народився Іван Васильович на Черкащині в селі Рогова), в сільбуді, як його називали,  здійснив постановку «Тараса Бульби» за Гоголем. Мої дядьки: Спиридон грав Остапа, Филимон – Андрія. І мене взяли з собою. І, коли Тарас Бульба – завклубом Устим Добровольський сказав моєму дядькові Филимону – Андрію: «Ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи? Так зрадити свою сім*ю, свою Україну. Я тебе породив, я тебе і вб*ю!» і вистрілив із рушниці, я тоді так розревівся, бо побачив, що мій рідний дядько впав бездиханним… і поклявся, що відомщу дядьку Устиму виставою, де мій дядько буде його вбивати!

Свою мрію він здійснив, оволодівши професією режисера. Навчався у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого у знаменитого режисера і педагога Мар’яна Крушельницького. Інститут  закінчив у 1956 році. А роком раніше поставив у театрі імені Кропивницького  виставу «Люська», довіривши головну роль молоденькій Олені Дзицюк (Кобилянській), для якої та роль стала доленосною. Багато років згодом Олена Павлівна згадувала роль і самого Івана Васильовича з великим пієтетом. Навчитель.

Якось я поцікавилася, а скільки всього вистав поставив режисер?

– Сто п’ятдесят, – відповів він. – Але пишаюся лише декількома. «Замулені джерела» (150 вистав зіграли), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «По ревізії», «Помирились», «Несподіване сватання» (усі – Марка Кропивницького), «Марина» Тараса Шевченка, «Хазяїн» Івана Карповича Тобілевича, «Фараони»  Олексія Коломійця в театрі імені Івана Франка (зіграно 500 вистав і всі на повному аншлазі).
 А чому ви не згадуєте «Варшавську мелодію» Леоніда Зоріна?
– Справді, цією виставою я теж пишаюся. Ми з нею гастролювали по Білорусії, Росії. І хоч ця вистава, як між іншим і «Фараони», ставилася ледве не у всіх театрах Радянського Союзу, наша вистава мала не менший успіх, ніж знаменита постановка Київського театру імені Лесі Українки з Адою Роговцевою і  Миколою Рушковським чи навіть вахтангівська – з Юлією Борисовою і Михайлом Ульяновим. Ось, їй-Богу, правда.

Я й не сумніваюсь, бо між нами кажучи, вистава «Варшавська мелодія» Івана Казнадія  серед його постановок мені запам’яталася найбільше. «Замулені джерела» були ще до мене, «Хазяїна» я не пам’ятаю, як і «Марину», «Доки сонце зійде…» він ставив кілька разів, якою виставою пишається, я не знаю, а ось вистава «Варшавська мелодія», яскрава, компактна, пронизлива, щира запам’яталася одного разу і назавжди. Запам*ятався прекрасний дует Світлани Мартинової і Владилена Попудренка. Я знаю, мене зараз підтримають всі театрали «зі стажем», бо історія кохання польки Гелени і радянського юнака Віктора нікого не залишала байдужим.

До речі,  мені запам’яталася ще одна вистава Івана Казнадія оперета Людмили Лядової «Під чорною маскою» Та причина тут скоріше не в режисурі, на той час я ще мало що тямила в такій серйозній справі. Рядовий глядач «бігає» в театр на актора. І так було не тільки в столицях! Принаймні, на виставу «Під чорною маскою» ми з подружками «бігали» із-за виконавця головної ролі Влада Попудренка.

Міркуючи над долею театру, Іван Васильович підсумовував:

- Поза всяким сумнівом наш театр корифеїв ніколи «не пас задніх» на тлі розвитку театральної справи у великій країні. Щовечора десятки автобусів, машин з найвіддаленіших районів Кіровоградщини приїздили поплакати над долею Туркені (заслужена артистка України Світлана Мартинова) у виставі «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Катерини» Аркаса та Шевченка (з Костянтином Параконьєвим), над житейськими перипетіями героїв «Замулених джерел, «Хазяїна» з видатним курбасівцем Андрієм Мартиновим, що врятував самого Леся Степановича у 1920 році в Умані від розстрілу ОГПУ. Колись розповім вам цю історію (та так і не розповів).

Між іншим, Андрій Мартинов був тестем Івана Васильовича і дуже відомим кропивничанином. Зі Світланою Андріївною вони прожили щасливе подружнє життя. Виховали сина. Правда, як зізнавався  сам Іван Васильович, вихованням займалася бабуся, тобто мама Світлани Андріївни (мами Івана Васильовича не стало, коли йому було 12 років і він дуже цінував родину своєї дружини). Як уже зазначалося вище, Іван Васильович не дуже ладив з начальством, що створювало свої проблеми, але треба віддати належне Світлані Андріївні, вона його зажди підтримувала і цінувала. Я колись необережно висловилась про створений Казнадієм варіант новітніх «Фараонів», який мені відверто не сподобався, то й отримала «по шапці» від Світлани Мартинової. Вона мене довго «не помічала». Гнів на милість змінила вже після смерті Івана Васильовича. А одного разу в задушевній розмові зізналася, що мужчини для неї ніколи нічого особливого не важили.

- Навіть Іван Васильович? – наївно запитала я.
- Навіть Іван Васильович! На першому місці у мене завжди був ТЕАТР.

Світлана Андріївна ненадовго пережила свого чоловіка. Обидва вони залишили свій відчутний слід в історії театру імені Кропивницького. Прекрасна актриса і успішний режисер, якому напророчили бути навчителем. Як він тлумачив, навіть прізвище його за мудрим перекладом Ванди Львівни Василевської означає: ксьондз – майстер читати меси в костьолі. Ось так. Тільки його храм – театр. Якому він служив вірою і правдою.


312 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.


Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.