ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Про Віктора Ганоцького: провідного журналіста «Кіровоградської правди» і хорошого поета

Про Віктора Ганоцького: провідного журналіста «Кіровоградської правди» і хорошого поета

Про те, що Віктор Федорович Ганоцький –  провідний журналіст «Кіровоградської правди» поет, і хороший поет, я дізналася дуже пізно. 

Не може бути,щоб я, скільки років співпрацюючи з «Кіровоградкою», не читала його віршів, адже він доволі регулярно видавав «на гора» свою поетичну  «продукцію». Читала, звісно. Вірші? А хто їх не пише! Всі пишуть. 

Я теж писала. Володя Базилевський, поет класний і справжній друг, навіть «проштовхнув» їх у колективну збірку видавництва «Промінь» «Повноліття». Шампанського ми випили, гонорар я отримала, на цьому й скінчилося. Правда, не зовсім. Потім я ще й російською почала писати вірші. Якось сказала своєму другу, котрий завідував відділом поезії в журналі «Огонек» Жені Антошкіну (де я на той час уже потроху виступала як критик»), мовляв напишу цикл віршів  «Чужая музика бульваров», а  ви їх надрукуєте. Він замахав руками: «Ні, ні, бульварні  вірші ми не друкуємо». Жарт. Та це до слова прийшлося! 

А з Віктором Федоровичем Ганоцьким я спілкувалася на іншому грунті.  Як заступник редактора, він часто підписував до друку мої статті і рецензії, зокрема. Одного разу ми з ним навіть поцапалися.  Йому треба було вирішити через брак місця, яку статтю поставити. А в мене йшла рецензія на виставу кропивничан  «За двома зайцями».  

«Та скільки можна за цими зайцями ганятися», – необережно кинув Ганоцький. Ну я й понеслася: як так! Це одна з кращих п’єс української класики, ви,мовляв не любите театр… ну і таке інше. Театр він люби, але про це скажемо трохи згодом. Не пам’ятаю чим закінчилося з’ясування стосунків, зате в моєму домашньому архіві зберігаються листи за підписом Віктора Ганоцького, де відзначається мій черговий матеріал: «Сподіваємося наше співробітництво триватиме  і далі». Воно й тривало. Але роки беруть своє. Віктор Федорович пішов на заслужений відпочинок. 

Деякий час я про нього нічого не чула. А одного разу пролунав телефонний дзвінок. «Це Ганоцький. Я хочу з тобою зустрітися? Як ти на це дивишся». Звісно, я дивилася позитивно,  хоч, відверто кажучи, була дуже здивована,що він про мене згадав. А зустрівшись, була ще більше здивована, що за ці кілька років, що ми не бачилися Віктор Федорович видав 6 чи 8 поетичних збірок. Тобто, тільки в пенсійному віці став видаватися. І скільки встиг! Навіть встиг стати членом Спілки письменників. Від мене він не чекав «критичного» аналізу своїх творів, та я відразу попередила, що вже забула, як це робиться, хоч в житті чимало рецензій понаписувала.  

Пам’ятаю, ще тільки пробувала власні сили, як його друг  Льоня Народовий, Царство йому Небесне, приніс мені свою збірку і попросив про неї написати: «Я хочу,щоб це була тільки ти». Приємні спогади, хоч і очі на мокрому місці.А Віктор Федорович хотів просто поговорити, поділитися спогадами. Сам він, як журналіст, багато чиї спогади записував, навіть книжки допомагав  писати. Як,наприклад нашому Герою Соціалістичної Праці Олександру Васильовичу Гіталову. Я не з чужих слів знаю, як не любив журналістів наш Герой-хлібороб. І послати міг. Мене він послав. Культурно, правда. А я ж приїхала від всесоюзної газети «Неделя». «Хоч і двох «Недель» ніколи мені базікати», – таким він був, наш Олександр Васильович! А з  Ганоцьким у нього склалося все нормально! Підтримували дружні стосунки.  Як газетяр, Віктор Федорович був дуже комунікабельним. Рука – на пульсі! Увечері почув про політ Леоніда Попова в космос, а рано-вранці був у його мами в Олександрії. «Дуже гарна жінка, – розповідав мені, – ми аж здружилися. Вона мене синком називала».

До речі, хоч спеціальної освіти він і не мав, але кар’єра в журналістиці склалася ого-го! Дописувати в газету він почав ще в школі, але в університет хлопчина з красивого села Вищетарасівка, що залишилось на дні Каховського моря, не пройшов за конкурсом. Пішов працювати, потім була армія. У Збройних силах служив під началом  легендарного Василя Петрова, двічі Героя Радянського Союзу, людини, що втратила на фронті обидві руки і все ж залишалася в строю. Сталін наклав резолюцію: «Зарахувати в армію навічно». Минуло багато років по війні, Ганоцький вже працював у «Кіровоградці» і знову зустрівся з колишнім командиром. «Ти не уявляєш,яка у цієї людини сила волі, –  розповідав Віктор Федорович. – У нього почалася хвороба ніг. Загрожувала ампутація. І тоді він сказав собі: я ще раз поборюся! Почав робити 1500 присідань! І прожив ще багато років»... «Ось такі люди зустрічалися на моєму шляху», – додав після паузи  Ганоцький.

Між нами, я була вкрай здивована, що за основною спеціальністю  мій співрозмовник був…бібліотекарем.  Не ризикнув вступати до університету після армії, пояснював мені.  А я не могла повірити. Чоловік – бібліотекар? Та йому сталь варити, дороги будувати, а не книжечки видавати! Це, мабуть, перебільшення. У мене самої є «запасна» професія бібліографа і я знаю, що така робота – це не тільки «книжечки видавати». Серед літературних класиків теж вистачало людей цієї професії. 

Звісно, Віктор Федорович авторитетом «дідуся Крилова» не прикривався, але в бібліотеці він не затримався. Забрали в управління культури. А начальником його був Олександр Миронович Жеребцов. «Золота людина», – з сентиментальною інтонацією говорив про нього Ганоцький. Взагалі серед його безпосередніх начальників він виділяв двох людей –  Жеребцова і  Юрія Моторного. Батька нашого відомого кропивничанина Юрія Жеребцова я не знала, але чула про Олександра Мироновича  багато хорошого: людяний, чесний,принциповий…А ось Юрія Давидовича Моторного я обожнювала, хоч людиною він був суворою і в редакції перед ним дрижали майже всі, за винятком мене, адже я в редакцію ходила, як на карнавал, не від кого не залежала. Втім, Віктор Федорович сказав би: «Я теж не дрижав». За його словами, Юрій Давидович був суворим, але справедливим. Від його мимохідь кинутого: «Ти мене підвів», коли журналіст вчасно не подав статтю, ладен був працювати день і ніч.

А працювати він умів, тим більше, що тил у нього був міцний. З дружиною, другом, музою Наталею Ганоцькою вони разом вчилися в Харківському інституті культури. Віктор, високий, стрункий, красивий юнак завжди користувався увагою жіночої половини. Та й сам увагою її не обминав. Зустрічався з подругою Наталі, а одружився з нею! І ніколи про це не пошкодував. Бо Наталя була його вірною Пенелопою. Вміла любити і прощати. Грішки, звісно, були. Його кінематографічна зовнішність не залишала панянок байдужими. А він – поет!..

В житті я дров чимало наламав.
І в тім зізнатись не боюся…

Якось,не втримавшись я сказала Віктору Федоровичу, що він мені дуже нагадує якогось артиста. Ось тільки кого, не можу згадати. І тут мій співрозмовник видав: «Розказати тобі, як я в кіно знімався?» «Та, ну», – з недовірою відреагувала я.

І тоді він розповів таке. Вічно голодний харківський студент отримав можливість підзаробити. І не вагони розвантажувати на залізниці, а знятися у фільмі! Зрозуміло, в масовці. Він же «не Інокентій Смоктуновський», як сам висловився. А фільм називався «Битва в дорозі», екранізація роману Галини Ніколаєвої.  Шикарний склад акторів на чолі з Михайлом Ульяновим, котрий грав директора заводу Бахірєва. А режисером стрічки виступав…Володимир Басов! Коли Віктор Федорович розповідав про це, я аж не втрималася. Ну це ж треба. Один мій друг ще далекої юності Володя Бондаренко, син відомого кіровоградського художника Миколи Бондаренка, ще школярем знімався у масовці. І теж фільму Басова. Тільки стрічка називалась «Щит і меч». Ну таланить же людям. А Віктор Ганоцький ще й похвалився, мовляв, масовка – то масовка, але в нього роль була навіть зі словами!

Ми тоді гарно поговорили. Вийшло, як мені здається, цікаве інтерв’ю, якщо не помиляюся, в «Народному слові».  Ганоцький саме в цей час  потрапив до лікарні: серце прихопило. Його дружина Наталя Ганоцька розповідала  потім моїй мамі, як Віктор Федорович радів тому інтерв’ю, всім показував: дивіться, це про мене. Він навіть зробив його вступною статтею до своєї  поетичної збірки «Змах крила». Там зібрані короткі, різні за змістом – і ліричні, і саркастичні, а можливо – навіть програмні поезії. Ось такі:

Жив, як умів, у цьому світі,
Усе навпіл я з ним ділив.
Прощати вмів. Умів любити.
Лиш ненавидіти не вмів.

Або ще:

У спадок я залишу сину
Найбільший скарб, що в мене є:
У серці вишиту Вкраїну
Й ім*я незаплямоване своє.

На закінчення хочу сказати, Віктор Федорович дуже пишався можливістю запросити друзів у райський куточок: в свою садибу с селі Ганнінському, де він любив відпочивати і працювати. Багато хто із його колег – поетів  «співав там здравицю музам». Запрошував і мене. Щось не співпало, як шкода. 

Але я завжди буду пам’ятати той позитив, який дарують хороші люди. 

Цього бажаю і вам.


348 0
НОВИНИ



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.