ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Кропивничани – про давні страшні часи: Ми розмовляли очима…

Кропивничани – про давні страшні часи: Ми  розмовляли  очима…

Цьогоріч виповнилося по 90 років двом мешканцям нашого міста, подружжю Іванові та Любомирі Григоращенкам. Та їх об’єднують не лише довгий вік, діти, онуки, правнуки, а й тяжкі перипетії долі, яка звела їх за тисячі кілометрів від рідних країв. Їхня родина – живе втілення актуального, і, як показали події останніх років, життєво важливого для України гасла «Схід і Захід – разом!». Їхня любов фактично перемогла корисливі інтереси імперій, для яких наша країна і ми, українці, завжди були лише ресурсом і які, протиставляючи нас, паразитували на нашій розєднаності.

«Велика Україна  завжди була для нас важливою…»

Родина Добушовських  у містечку Миколаїв Львівської області була звичайною і мало чим відрізнялась від інших. Мали три гектари землі – більше тоді не дозволялось, ходили до церкви, відчували, як і всі українці, зверхність тодішньої польської влади.

Любомира була ще зовсім малою, коли в Україні почався лютий голодомор і у їхні краї потяглися селяни-прохачі. Як їм вдавалося перетинати кордон, одному Богу відомо. Очевидно, жага життя змушувала долати навіть радянські кордони. Любомира пам’ятає, як  мало не щодня діставали із погреба великі кошики з картоплею чи іншими овочами, щоб відправляти на допомогу голодуючим. У їхньому містечку люди зібрали цілий ешалон продовольства  для великої України.  Звісно, ніхто не знав, чи доходило воно до потребуючих. Тепер уже відомо, що влада свідомо не допускала таку допомогу до помираючих з голоду: у неї була інша мета.

Не раз заходили прохачі й до хати. Якось зайшов молодий хлопець у будьонівці. Її форма нагадувала ріг на голові і релігійні люди сприймали  такий вигляд з острахом. Хлопця запросили до господи, нагодували, але батько Любомири зрізав той ріг і пояснив, що не варто носити на собі натяк на диявольський образ.

Коли прийшли Совіти, як їх тоді називали, Любомира була вже школяркою. Добре пам’ятає ту шалену радість, як вони вважали, визволення, квіти, обійми. Та радість була короткою. Досить швидко почалися арешти інтелігенції, висилки в Сибір, репресії. Людьми почав опановувати страх.

Та тут не забарилася і німецька окупація. Як відомо, при відході Радянської армії НКВС лютувала особливо. У їхньому містечку кілька десятків людей, яких підозрювали у зв’язках з ОУН, вивели за місто і піддали жахливим тортурам. Виколювали очі, розрізали животи. Хтось із них вижив і коли прийшли німці, про це стало відомо у містечку. Збереглися прізвища  замучених, нині на тому місці височіє пам’ятний знак з їхніми іменами.

Під час війни Любомира була вже підлітком, навчалася у тодішній школі, серед викладачів якої були й члени ОУН,  які пояснювали, що таке Україна, яке її минуле і що треба боротися за її визволення. Історію у їхній школі викладав Іван Крип’якевич, ім’я якого пізніше стане відомим. Тоді ж вона й вступила у молодіжну організацію Юнацтво ОУН.

Коли повернулися Совєти, вони тримали зв’язок із загонами УПА, попереджали про облави. В комсомол тамтешня молодь вступати  не хотіла, Любомира відмовилась теж. Зате вступила до Львіського медичного інституту, правда, змогла закінчити тільки один курс.  У жовтні 1948-го її арештувало НКВС.

Тоді у тюрму на Лонського  потрапили  щось із півтисячі викладачів та студентів медінституту. Докопуватись, дізнаватись щось з її минулого слідчим, очевидно, не було коли, тож звинувачення висунули просто смішні: дівчина листувалася з однокласником, якого з родиною вислали в Сибір,  і у відповідь на його розповідь про тяжкі умови життя написала, щоб тримався, бо буде, мовляв, ще й на нашій вулиці свято. «Свято? Якого це свята ви чекаєте? Може, сподіваєтесь незалежної України?!» Десять років  виправно-трудових таборів.

«Фелікс Дзержинський», як символ імперії

Страшні особливості тюремних етапів описані у багатьох творах. Везли їх через увесь тодішній Радянський Союз до Комсомольська-на-Амурі. Та найгіршим, неймовірно тяжким був останній відрізок шляху  -- морем до Магадану. Величезний трофейний корабель, з борту якого зрізали напис німецькою і приклепали -- «Фелікс Дзержинський». В’язнів, звісно, повантажили у трюм. У абсолютній більшості це були люди не звичні до морських подорожей, до штормів і качки. При цьому жодної медичної допомоги чи хоч трохи прийнятних санітарних умов. Під час тієї мандрівки Любомира не раз прощалася з життям і майже не сподівалася, що живою ще вийде на берег.

Через кілька років цей же корабель привезе у Магадан солдата строкової служби, комсомольця-підривника Івана Григоращенка. Йому, хлопцеві зі степового селища Велика Виска, так само гірким і тяжким був цей морський перехід. Єдина різниця – він, на відміну від ув’язнених, мав право виходити на палубу.

Його батьки – прості селяни. Іван, хоч і був малим ще, але  пам’ятає жахи Голодомору, до цього часу не може забути те постійне відчуття  голоду й безсилля. Бачив, як звозили трупи померлих односельців. Мати намагалася  хоч  щось знайти, принести дітям. Якось за кілька колосків її  посадили у яму (винахід місцевої голодранцівської влади) і вона чудом урятувалася від тюрми.

Найскравіше враження раннього дитинства – спілі вишні, яких так хотілось, але руки і пальчики  настільки опухли  від голоду, що їх не було сил підняти, аби зірвати вишеньку…

Іван, живучи з дитинства у колгоспних нестатках та злиднях, розумів, що з них виведе тільки освіта, тож старався, та й любив і навчатись, і читати. Після закінчення машинобудівного технікуму одержав направлення у Гомель. Звідти й призвали його до армії. Було сумно і гірко, бо батьки, родина далеко, крім кількох друзів  ніхто його й не проводжав. Той самий шлях через весь Союз, морем до Магадана, а звідти – на колимську шахту Хеніканджі, де добували олово.  Вони, солдати-підривники, закладали вибухівку, підривали породу, а дівчата-в’язні вантажили її на вагонетки, виштовхували нагору, там перевантажували і відправляли на збагачувальну фабрику.

Поки був живим Сталін, режим  тримався досить жорстко, їхні шляхи з ув’язненими ніде не перетинались. Солдати заходили у шахту, робили свою роботу і повертались на територію  військової частини. Лише після цього у шахту спускались концтабірники. Але після смерті тирана порядки поступово ставали м’якшими. Любомира, як колишня студентка медінституту, трохи допомагала у медпункті. А то якийсь час оформляла замовлення на вибухові роботи в конторі,  а Іван  приходив забирати ті папери.

Звісно, вони не могли вільно зустрічатись, як  нинішні молоді люди.  Піти в кіно, в театр -- це для них залишалось фантастикою. Але приязнь, прихильність, світлі почуття один до одного  спалахнули самі собою і наповнили їхнє одноманітне, сіре, фактично тюремне  життя, тихою радістю випадкових зустрічей, барвами надій, вищим смислом любові.

– Ми розмовляли очима, – каже Любомира Миколаївна.

  Чужі серед своїх … і серед чужих.

Її амністували у 55-му. Через якийсь час вони одружились, але мусили залишатись у тих краях, бо Любомирі довго не оформляли документи на виїзд в Україну.  Там, на Колимі, народилася і їхня старша донечка – Людмила.

–  Пані  Любомиро, а як же це ви, націоналістка, вийшли заміж за  комсомольця?

– Любила, та я ж і знала, що він українець. З тієї великої України, яка для нас завжди була такою важливою…

– А ви, пане Іване, не боялися одружуватись із націоналісткою?

– Та я надивився на ту «справедливість» і наслухався на Колимі доволі, щоб розуміти ціну комуністичній пропаганді.

Із благеньким чемоданом та дитиною на руках вони повернулися на Кіровоградщину. Ще багато років потому Любомира Миколаївна залишалася тут «бандерівкою», а Іван Мефодійович на Галичині – москалем. Та й роботу знайти жінці з  концтабірним минулим було непросто. У медінститут не повернулась, влаштувалась на непримітну посаду на завод «Більшовик», де й пропрацювала двадцять років. Іван Мефодійович трудився за спеціальністю – на заводі «Гідросила», має тридцять сім років  стажу.

Але багато років говорити про українство, плекати його, вони могли тільки вдома,  бо у всуціль зрусифікованому Кіровограді це викликало подив, підозру, а часом і зневагу. Та вони знаходили підтримку один в одному, у дітях, а потім – і у внуках. Тепер уже у них і восьмеро правнуків.

*  *  *

На початку 90-их, коли  піднялася хвиля національного відродження, мікрорайон Космонавтів  тодішнього Кіровограда буквально потрясла група колядників, учнів 35-ої школи, вихованців учительки української мови і літератури Людмили Іванівни Куньової. Тоді ще мало хто знав повноцінні тексти, музику,  обмежувались (іноді й досі!) примітивним «Коляд-коляд, колядін, я у бабушкі адін» або «…дайте, дядьку, п’ятака, а п’ятак не такий, дайте рубль золотий». А тут – повноцінне дійство із піснями, побажаннями, примовками, жартами, Божою вірою у краще майбутнє України. Люди плакали від зворушення,  старші пригадували своє дитинство, дивувались: звідки ці діточки таке знають, хто їх навчив?

  А та Людмила, що народилася на Колимі, знала усе це з дитинства…

  На фото: Іван Мефодійович та Любомира Миколаївна із наймолодшими правнучками; вони ще на Колимі з первістком-Людмилою.

135 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.


Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.