ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

День Театру – свято для всіх

День Театру – свято для всіх

«Чи любите ви театр, як люблю його я, тобто всіма силами душі вашої…» Продовжувати не буду. Це цитата з критичної статті Віссаріона Бєлінського. Але для мене, як і багатьох з вас, людей покоління 60-х вона прозвучала у фільмі Георгія Натансона, знятому за п’єсою Олександра Володіна «Старша сестра»  у  виконанні знаменитої Тетяни Дороніної. Під впливом цього монологу, під впливом Тетяни Василівни,очевидно, я вирішила неодмінно стати артисткою, хоч жодних даних у мене для цього не було. Тобто, так вважали інші. Я так не вважала!  Але, як ото казав сучасний, вибачте «мудрець»: маємо, що маємо. Артисткою я не стала, але театр назавжди залишився зі мною. Давно минула молодість «жадібна до вражень прекрасного», а я продовжую множити ці враження.

І ось напередодні Міжнародного дня театру, котрий відзначають 27 березня я від усього серця вітаю служителів Мельпомени з їхнім професійним святом і з вашого дозволу згадаю деякі театральні враження минулого  (і не тільки минулого), пов’язані з театром імені Кропивницького (і не тільки), скориставшись фото з домашнього архіву. Починаємо.

Народна артистка України Лідія Тімош у виставі «У неділю рано зілля копала» за повістю Ольги Кобилянської в ролі циганки Маври. На жаль, я не знала Лідії Петрівни в кращі роки її. Кажуть вона була жінкою – вамп. Щоправда, особисте життя у неї не склалося. Доньку Світлану виховувала сама, хоч із колишнім чоловіком прекрасним актором Георгієм Семеновим усе життя пропрацювала в театрі. І з ним і з його дружиною Надією Ігнатьєвою. Театр для Лідії Тімош був головним змістом життя. Але людиною вона була закритою, ні з ким особливо не спілкувалася. Я не читала жодного інтерв’ю з актрисою, настільки мені відомо,з журналістами вона також не спілкувалася. В її будинку поверхом нижче жили мої друзі. За сіллю і сірниками до неї не бігали. Не відчинить. Та то таке. А в пам’яті справжніх театралів вона залишилася Артисткою. Ось так, з великої літери.

На цьому фото ви бачите акторів того ж покоління, що і Лідія Тімою. До речі, я часто з захопленням говорила про акторів старого театру, на що головний режисер нашого театру Михайло Ілляшенко, професіонал, так би мовити «вищої проби», якось зауважив: «На той період такі актори були в кожному театрі. Не думайте, що ними славився лише театр імені Кропивницького». Михайлу Васильовичу, як-то кажуть, видніше. А я продовжую захоплюватись кропивничанами. В сцені з вистави «Весілля з приданим», яку ви бачите  на фото виконавці головних ролей Григорій Рябовол і Любов Носер (Білецькі). Виставу я, звісно, не бачила, хоч дуже люблю цю комедію адаптовану центральним телебаченням ще в часи Союзу, а знамениті куплети Колі Курочкіна часто бувають «на слуху».  Кілька слів про акторів, яких ви бачите на фото. Григорія Рябовола я знала вже в солідному віці. Журналістка Тетяна Кальчинська, яка вже давно перебуває в кращих світах, як і Григорій Рябовол, називала його унікальним актором. «Уявляєш, грав Леніна і Стецька!», – захоплювалася вона його різноплановістю. Його партнерка у виставі «Весілля з приданим»  Любов Носер  (справжнє прізвище Насир, але її попросили змінити, мовляв, неблагозвучне) була дружиною заслуженого артиста України Миколи Білецького. Це була дуже красива пара Микола Сергійович справжній денді:капелюх, модний шарф… Коли вони поспішали на репетицію чи виставу колишньою вулицею Леніна (Двірцевою) перукарки з центрального салону кидалися до вікон, щоб помилуватися ними. Артистів взагалі любили, їх обожнювали. Сьогодні Любов Носер назвали б секс-символом. Блондинка зводила з розуму кіровоградських мужчин. Подружжя Білецьких започаткувало акторську династію. Обидві доньки стали актрисами. Старша Неоніла взагалі народна артистка України, довгий час була примою Київського театру на Лівому березі. Внучка Любові Олександрівни Ірина і її чоловік Віктор Алдошин  були запрошені в столичний театр імені Лесі Українки. Акторську стезю обрав і їх син Павло Алдошин. Знай наших!

Родина Білецьких була хлібосольною! Жили вони в центрі міста і часто після вистав артисти «завалювалися в гості». Микола Сергійович, до речі, прекрасний художник – самоучка, любив пригощати виноградним вином власного виробництва. Сам не вживав, а для друзів не шкодував. Пили вино і майже до ранку читали вірші. Бували тут і Лідія Тімош і вічно в когось закоханий та разом з тим твердий сім’янин  Костя Парвконьєв (згодом народний артист України, лауреат Шевченківської премії), молоді Влад Попудренко,Вася Зіноватний, Ваня Афанасьєв. Здається від Івана Федоровича Афанасьєва, людини нелегкої долі,котрий через хворобу не відбувся як актор,я чула про ці «театральні посиденьки» Ну і від Любові Олександрівни, з якою спілкувалася до самої її смерті.  І «смертельно заздрила» після таких розповідей театральній богемі.

Театр живий організм. Зміна поколінь у ньому проходить іноді досить болісно. Старі театрали, певно  пам’ятають, що 70-80 (особливо перша половина 80-хЇ) театр переживав не кращі часи. Траплялося, навіть вистави доводилось відміняти через брак глядачів. Бувало й таке: актор священнодіє на сцені, а  в залі 3-4 глядача. Ось і вирішуй: бути чи не бути! Задля справедливості варто сказати, що й вистави не завжди справляли враження. Моя знайома потрапила на виставу «Перший гріх» за п’єсою Миколи Зарудного і сказала, що це був її перший і останній гріх!

У складні для країни часи театр очолив Михайло Барський. І хоч як це не дивно, а ситуація почала виправлятися. До речі, Михайло Ілліч був головним режисером кіровоградської телерадіокомпанії і деякий час працював у народному театрі музичної комедії, створеному легендарним Олександром Флейшманом. Прийшовши в театр імені Кропивницького, Барський зробив кілька рішучих кроків. Як це йому вдалося знає тільки Всевишній і єврейська натура режисера, але він запросив в трупу кілька співаючих акторів з різних міст України, наполягаючи на тому, що театр наш музично-драматичний. Спокусив він їх квартирами. Знову ж таки, тільки йому відомо, як це вдалося, але в театрі з’явилися СОЛІСТИ і Михайло Ілліч зробив наступний вірний крок. Розуміючи,що кіровоградський глядач аж надто не байдужий до жанру оперети, він включив до репертуару кілька оперет, не звертаючи уваги на нарікання деяких інакомислячих, мовляв, влаштовує тут ще один клуб Калініна (натяк на аматорський театр оперети). Першою оперетою, яку поставив Барський була «Весела вдова» Франца Легара. На фото, яке я вам пропоную, виконавці головних ролей Галина Сєргєєва  в ролі мільйонерки з країни Монтевердо Ганни Главарі і Анатолій Лозовський,  виконавець ролі шалапутного графа Данили, що більшу частину часу проводить у знаменитому паризькому ресторані «У Максима».  Вистава «Весела вдова» мала шалений успіх. Я не перебільшую! І з  гордістю можу сказати, що маю деяке відношення до цього успіху, оскільки пропагувала виставу і в пресі і поза пресою. Навіть міськвиконком часів Василя Мухіна ледве не в повному складі переглянув виставу. Моя подруга Таня Смірнова аж зітхала: «Ну твій граф Данила!». Справа ц тому, що Анатолій Лозовський у ролі графа, котрому доручили патріотичну місію захистити мільйони країни Монтевердо – був «справжнім подарунком жінкам на 8 березня»! Красивий, мужній,романтичний коханець, яскравий баритон. О!  Що було, то було. Особисто у мене жодна наступна вистава не викликала такого ентузіазму. Ну хіба що вистави Валерія Дейнекіна, зокрема «Моя професія сеньйор з вищого світу». О! Це ще один промовистий  рішучий крок Михайла Барського: запрошення на посаду чергового режисера керівника студентського театру «Резонанс» Валерія Дейнекіна.

Так,  це теж був сміливий крок Михайла Ілліча – запросити в театр на посаду режисера непрофесіонала. Одна справа студентський театр І зовсім інша  – театр корифеїв. До честі Дейнекіна, вищу  спеціальну освіту він отримав, закінчивши знамениту Щуку, так би мовити, без відриву від виробництва. Та все це приватності, ми й без того знаємо, що Дейнекін – неперевершений і актор і режисер! Коли Михайло Ілліч сказав, що запросив Валерія Дейнекіна, я так зраділа, що тільки й знайшлася мовити: Ви й Іру запросіть! «Я  вже запросив»,– відгукнувся Михайло Ілліч. Так у  трупі з’явилося подружжя Дейнекіних. Ірина Федотова сформувалася під його впливом. Сьогодні це заслужена артистка України. І те, що вона не працює в театрі Кропивницького – великий мінус цьому театру.

Згадуючи Дейнекіна, не варто ігнорувати його педагогічний хист, саме як театрального педагога, хоч офіційно він ним ніколи не був. Та ті, хто пройшов дейнекінську школу «Резонансу» мене зрозуміють. Валерій Дейнекін не одному аматору відкрив шлях у велике мистецтво. Про заслужену артистку України Ірину Федотову ми вже говорили. Згадаю ще два імені. Після закінчення театрального вузу вихованець «Резонансу» Дмитро Цурський був запрошений у трупу московського театру на Малій Бронній.Правда, я вже давно не маю з ним зв’язку і як склалася подальша доля Дмитра мені невідомо.Але театр, в якому він працював свого часу славився! Зате  на днях я отримала листа ще від одного вихованця Валерія Дейнекіна Артема Ципіна.

Прізвище Ципіних в нашому місті добре знамените. Його батько Віталій Семенович Ципін  був  відомим тележурналістом. Між іншим, з Віталієм Семеновичем ми готували сюжет для республіканського (на той час) телебачення про одну з героїнь мого нинішнього опусу Любов Білецьку – Носер. Та це я до слова згадала.  Артем Ципін своїм першим театром називає «Резонанс», а першим учителем Валерія Дмитровича Дейнекіна. Після закінчення санкт-петербургської академії був запрошений відомим режисером Львом Додіним, на курсі якого він вчився, в Малий драматичний театр. З виставою Льва Додіна «Брати і сестри», котра гриміла на весь колишній Союз, Артем побував у різних країнах світу. Пригадую, з яким захопленням мені говорив про це Віталій Семенович. Він так пишався сином. Уже 20 років Артем Ципін служить у театрі на Василівськім. «Там у мене великий репертуар і велике життя, – розповідає  Артем, – іноді «бігаю» грати в інші театри. Один з них «Приют комедіанта».

Саме в цьому театрі, як він пише «в хорошій компанії» заслужений артист Росії Артем  Ципін відзначатиме День Театру, граючи виставу «Толстого немає». Пєса Ольги Погодіної розповідає про останні дні Великого в Ясній Поляні.  Артем грає сина Толстого Іллю Львовича, а в ролі Софії Андріївни – «легенда російського театру Ольга Антонова».

Слова Артема про зіркову партнерку у виставі «Толстого немає» надихнули мене на коментар до ще однієї фотографіє з домашнього архіву. Це про легенду українського театру Богдана Ступку.  На фото – Богдан Сільвестрович у своїй коронній ролі Тевє молочника. Вистава Київського академічного театру імені Івана Франка «Тевє Тевель» була поставлена режисером Сергієм Данченком спеціально для Богдана Ступки. Втім, точно я про це не знаю, але оскільки серед всіх виконавців ролі єврейського мудреця, яких мені доводилось бачити ( а були серед них великі Євген Лєонов, Михайло Ульянов) рівного  Богдану не було,  я думаю знаменитий український режисер Сергій Данченко розраховував саме на Богдана.

 Знаєте, мені доводилося зустрічатися, тісно спілкуватися з багатьма легендарними радянськими акторами і чільне місце серед них належить Богдану Ступці. Спасибі, що були! Знайома астрокосмолог Лідія Гребенюк колись обмовилася, що  «там» теж є театр! Ви уявляєте, яка компанія там зібралася! Жарт, звичайно. Але від усього серця вітаю людей театру, хто вірно служить йому на різних посадах (режисерів, акторів, сценографів, робітників сцени, білетерок і адміністраторів) з професійним святом – міжнародним Днем театру. І всіх нас, хто любить театр!

Вітаю, але поки що не ставлю крапку в своїх коментарях.  Це було б несправедливо. День Театру – свято для всіх. І для лялькового театру також. У лялькарів цими днями аж два театральні свята. Кілька днів тому вони відзначили День лялькаря. 

В обласному академічному театрі ляльок у цей день відбулася прем’єра вистави «Станція або Розклад бажань назавтра». Автор п’єси киянин Олександр Вітер. Постановку здійснив режисер  з Миколаєва Віктор Смірнов. Обмовимося відразу: п’єса розрахована не на ляльковий театр і ставив її режисер драматичного театру. Але постановнику вдалося знайти виразний хід в обєднанні  актора, тобто актриси і ляльки,Хоч, підозрюю, юні глядачі, не зовсім цей хід зрозуміють. Я, наприклад, далеко не юний глядач, але без «підказки» Вікторії Ставріаніді, виконавиці головної ролі хазяйки станції Тані, не зрозуміла. Зате головна ідея п’єси – не Зраджувати своїм бажанням, розраховувати на власні сили,не розмінювати почуття, я думаю, зрозуміють всі. А театр варто привітати з новою вистовою, подібних якій  на цій сцені ще не було! Привітати партнерок головної героїні молодих актрис Інну Марченко і Лілію Дяченко, а також художницю Оксану Шарій. До речі, у одному з фойє театру влаштована виставка «джутових фантазій» Оксани, а сама вона влаштовує майстер клас, ділиться секретами свого хобі.

Дещо перефразувавши героя знаменитого рязановського фільму, скажемо, а чи не процитувати нам Вільяма нашого Шекспіра: «Весь світ театр і люди в нім актори». 

Зі святом, театрали!

533 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.


Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.