ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

А пам'ять залишається: про Віктора Петракова, який навчався у Кіровограді

А пам'ять залишається: про Віктора Петракова, який навчався у Кіровограді

Я вже давно збиралася присвятити пам’ятні рядки людині, яка відіграла суттєву роль у культурному житті не лише столиці сусідньої держави, але й України взагалі і нашого міста зокрема, про що свідчать його численні урядові нагороди. Наприклад, орденом «За заслуги» за зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію її історичної спадщини  він нагороджувався двічі: у 2006 і 2012 роках. Про інші нагороди нагадувати не буду. Не принципово.

А мова йде про великого друга Кіровоградщини, колекціонера, краєзнавця Віктора Васильовича Петракова, чуйну, яскраву людину, з якою багато-багато років тому звело мене життя, дякуючи редактору газети «Молодий комунар» Юрію Сердюченку, Царство йому Небесне. 

Я тоді співпрацювала з московською пресою і принаймні двічі на рік навідувалася до столиці тодішньої держави. В редакціях у мене вже запитували: «Коли ви повертаєтеся в Москву?». Хоч  ПОВЕРТАЛАСЯ я завжди в Кіровоград, у моє рідне, моє улюблене місто. Одного разу перед поїздкою мій редактор Юрій Сердюченко дав мені робочий телефон Віктора Петракова, котрий на той час працював у ЦК комсомолу. «Про всяк випадок, – пояснив Юрій Миколайович – Мало що трапиться! Звертайся, він допоможе. Це наш, кіровоградець». Через багато років я дізналася вже від самого Віктора Васильовича, що він не корінний кіровоградець. Родом – із Київщини. Навчався в нашому педагогічному інституті імені Пушкіна (і моїй Альма Матір!), тут працював. У ЦК комсомолу, а згодом в уряд РФ потравив із Кіровограда. Отже, наш! Нашому краю залишився відданим до останнього подиху. Це не красиві слова, Хто знав Петракова (а його багато хто знав!) підтвердить істину.

Втім, дозвольте мені повернутися до тих часів, коли в моєму записнику з’явився робочий номер Віктора Васильовича.  Мій редактор ніби передчував, одного разу переді мною гостро постало «квартирне питання», яке за словами Воланда, народ тільки зіпсувало. Ну, а мене примусило згадати про номер у записничку. На робочому місці Віктора Васильовича я не застала. До речі, був то олімпійський рік і Петраков із ранку до ночі займався організаційними питаннями а Олімпійському комітеті. Але мене дуже гарно прийняли його колеги, напоїли чаєм і запевнили, що саме Віктор Васильович обов’язково вирішить моє питання. І він таки вирішив, хоч було це не так і просто. Та не буду вас завантажувати зайвими подробицями. Кілька днів я проживала в готелі «Лужників». Причому у величезному готелі можна було поселити кілька футбольних команд, а на той час я перебувала там  ОДНА! Ось так.

Тривалий час із Петраковим я не мала жодних прямих контактів. Хоч часто через його друга Анатолія Короткова передавала йому вітання. Вже коли не стало Союзу, він часто приїздив у Кіровоград. Спочатку наші шляхи геть не перетиналися, але багато чула про нього від вдови художника Федорова Ніни Георгіївни. Він цікавився творчістю Володимира Олександровича. Купував у неї картини художника. Ніна Георгіївна хвалилася мені, що дякуючи Віктору Петракову змогла провести кабельне телебачення, щоб дивитися свій улюблений канал «Культура». А одного разу він приніс їй фотографію могили художника Федорова. Це так розчулило жінку, адже вік не дозволяв їй часто бувати на цвинтарі. Взагалі до Віктора Васильовича вона ставилася з великою душевною теплотою. І це не дивно, адже саме так ставився до людей він. Був і другом і благодійником. 

Пригадайте його добрий жест по відношенню до людей з обмеженими можливостями. Зокрема, до талановитої дівчинки, що в юному віці стала інвалідом, Анастасії Шкоди, якій він презентував інвалідний візок. Це відбувалося в художньому музеї, з яким у Петракова склалися ділові і дружні стосунки. 

Він, як високий чиновник уряду і просто як закохана в історію нашого краю людина – між іншим, я вже давно повинна була згадати про його альбомне видання єлисаветгадських листівок, чарівне видання «Маленький Париж: Елесаветград в старойоткрытке» – брав дієву участь в облаштуванні у нашому місті галереї «Світ і Вітчизна» Петра Оссовського. 

Зрозуміло, справа не в тому, що він зобов’язаний був це робити, як очільник кіровоградського земляцтва, просто він душею прикипів до нашого краю, а ще любив робити добрі справи. У Росії він був ентузіастом повернення викрадених художніх цінностей, багато зробив у цьому напрямку. Якоюсь мірою поверненням до джерел було й відкриття галереї Петра Павловича Оссовського, уродженця нашого краю. Настільки мені відомо, у художника були деякі сумніви, куди передавати свої картини: на Кіровоградщину чи в Іжорський край. Думаю, у тому, що перемогла мала Батьківщина Петра Павловича не останню роль відіграв і Віктор Петраков. До речі, він постійно супроводжував Оссовського в поїздках на Кіровоградщину. Знаючи дуже непростий характер художника Оссовського, я іноді навіть дивувалася витримці Віктора Васильовича, його вмінню швидко заспокоїти  знервованого живописця.

Часто відвідуючи Кіровоград, як розповідала мені Тетяна Ткаченко, директорка художнього музею, він ніколи не приїздив без подарунків музею, бібліотекам. Так було і того разу, коли Петраков приїхав на презентацію художнього альбому «Кіровоградщина у творах Володимира Федорова», до появи якого він був чи не найбільше причетним. Про цей альбом так мріяла Ніна Георгіївна, шкода не дожила до його появи. А він їй обіцяв. І обіцянку виконав. 

Вище  ми вже згадували  про видання «Маленький Париж…» – про місто Єлисаветград у фото листівках. Під впливом Ніни Георгіївни, яка народилась і  в дитинстві жила у затопленому місті Новогеоргієвьку, у Віктора Васильовича виникло бажання створити таку ж красиву пам'ять про Новогеоргієвськ, на місці якого тепер шумів садами Світловодськ.  І можливості для цього були. Красиві фотографії зберігалися в альбомах Ніни Федорової, а Володимир Олександрович, котрий любив бувати в тих місцях залишив по собі і картини, і акварелі. Словом, Віктор Петраков запалився ідеєю і вже почав підготовку такого видання, а паралельно були у нього й інші плани, пов’язані з творчістю Володимира Федорова. 

Реалізувати їх він,на жаль, не встиг. Я оце подумала,все більше схиляючись до філософських настроїв, як багато ми не встигаємо, забуваючи, що життя, як в пісні співається, «тільки мить між минулим і майбутнім». Під час відкриття галереї Петра Оссовського, з яким я була знайома ще раніше, Віктор Васильович висловив ідею, мовляв, чому б вам не написати книгу про знаменитого художника.  Я, чесно кажучи, відмахнулася, хоч він навіть матеріальну частину брав на себе. «Не доросла», так би мовити. 

У свій останній приїзд на презентацію альбому Федорова (якщо я не помиляюсь, це був дійсно його останній приїзд) він запитав, як з книгою, я відповіла напівсерйозно: «Я пишу мемуари. І знаєте, присвячу Вам цілу главу». Він теж відбувся жартом: «Як я Вас у готель влаштовував?»  Ми посміялися та й розійшлися. Я чомусь була впевнена, що моя «глава» буде написана, написала ж лише маленьку замітку про ту презентацію, про його подарунки на кілька стендів у виставковій залі музею. Не знаю, як він про неї дізнався (мабуть не обійшлося без Тані Ткаченко!) та одного разу, коли я повернулася з якогось  культурного заходу – чи концерту чи театральної вистави, мама зустріла мене словами:

– Тобі дзвонили із Москви.

– Хто? – вкрай здивувалася я, адже вже давно ніяких зв’язків із Москвою у мене не було. «Иных уж нет,а те далаче»…

– Віктор Васильович Петраков, – пояснила мама, –  дуже шкодував, що не застав, цікавився, чи не на Майдан пішла (то якраз був час столичного майдану). Я сказала, що ти на такі заходи не ходиш!

– Молодець! А що він хотів?

– Дуже дякував за публікацію.

Господи, подумалося мені, два слова написала, а людина аж із Москви дзвонить. Про декого цілий підвал настрочиш… Втім, не зважайте, заносить мене іноді. А я хочу підкреслити, що дзвінок Віктора Васильовича мене дуже розчулив: хороша він людина, – НАШ!

А невдовзі надійшла звістка про його смерть. Як завжди, підступну і несподівану. 

І я пошкодувала, що не була вдома,коли він телефонував. Адже більше ніколи не почую його веселий голос. Така ось філософія буття. 

Світла і вічна пам'ять Віктору Васильовичу, тому, чия «душа не зачерствіла від світової кризи, посту цін і падіння моралі» за його ж термінологією.

520 0
НОВИНИ



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.