ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ
03.06.2016 | 15:36

Василь Бондар: У житті треба бути амбітним у всьому, тим паче у журналістиці

Василь Бондар: У житті треба бути амбітним у всьому, тим паче у журналістиці

Інтерв'ю з заслуженим журналістом України, письменником, громадським діячем, доцентом кафедри видавничої справи та редагування Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка– Василем Бондарем підготувала медіагрупа "Університетський меридіан" та опублікував сайт КДПУ.

Автор книжок оповідань «Одвідини», «Смарагдові китиці у воді», «Камінь від хандри»; автор-упорядник книг спогадів «Голоси із 33-го», «Ми, переможені Чорнобилем», «Сповіді з-за ґрат», «OST – тавро неволі», «Рух. Початок», упорядник антологій, збірок, лауреат літературних премій імені Є.Маланюка, ім.Д.Нитченка, ім.М.Стельмаха.

Напередодні журналістського свята говоримо про фах, який Ви здобули в юності. Відчули потяг до журналістики тоді, як вступали до Київського університету ім.Т.Шевченка?

– Зараз мені здається, що я, сільський хлопець, вперше почув слово «журналіст» у сьомому класі (родичі приїхали з Житомирщини й повідомили: «А наш вітька буде поступать на журналіста!») і воно мені тоді таким звабливим здавалося… А вдесятому класі я почав писати вірші, друкувався в районній газеті. Закінчивши школу, повіз документи в університет. Це вдруге в життія одвідав Києв: колись нас возили туди на екскурсію – моє село Теліжинці в Київській області знаходиться найдальше від обласного центру. Батьки в мене прості селяни. Мати все життя в ланці пропрацювала, батько був неписьменним: не вмів ні читати, ні писати. Діти тоді переважно самі, без батьків, виходили на широку дорогу.В університет я не вступив з першого разу: найголовніший екзамен, твір з української літератури написав на трійку. І вже думав їхати додому, а потім обміркував юначок:нічого втрачати, треба спробувати, як це складати інші екзамени, усні. Усі три екзамени склав на п’ятірки. На останньому мені навіть сказали, що я вже студент. Додому поїхав, як на крилах полетів. Але виклику до вересня так і не отримав: конкурси тоді були великими – і по десять, і по п’ятнадцять осіб на місце. Працював у колгоспі, в клубі, потім три роки служив на Балтійському флоті. Згодом вступив після служби.

Практичною журналістикою займався років десять після закінчення факультету, приїхавши за призначенням до Кіровограда. Десять років у обласній комсомольській газеті «Молодийкомунар», якийсь час працював у «Вечірній» газеті», згодом головним редактором Центрально-Українського видавництва, два десятиліття головою обласної організації Спілки письменників. До журналістики я небайдужий і по сьогоднішнійдень: редагую літературний журнал «Вежа». Дружина моя також журналістка, вона закінчила той же факультет, але трохи пізніше.

Який журналістськийматеріалзробив вас популярним?

– Зараз молоді акули пера один поперед одного прагнуть вхопити славу за хвіст – у мене, як і в моїх тодішніх ровесників, такого прагнення не було. Було бажання в міру тих знань і доступної інформації бути цікавим для читача, знаходити неординарних людей, бути чесним із собою. За радянського часу благородні пориви натикались і на редакторів, і на цензорів. Але це не заважало вигострювати перо в розумінні майстерності. Значно цікавіші й розкутіші часи настали в другій половині 80-их: перебудова, гласність відкрили значні можливості для журналістів. А згодом здобуття незалежності – ось тоді почали значною мірою появлятись імена в журналістиці, як ніколи досі. Навіть на регіональному рівні. Справжня журналістика меншою мірою слава й популярність, більшою – чесна і тяжка праця.

– Ви вважаєте себе амбітним журналістом?

– Без амбітності не можна. Взагалі у житті треба бути амбітним, а в журналістиці – тим більше. Коли ти можеш довести самому собі, що робиш свою справу якісно, тоце завжди додає і впевненості, і бажання працювати.

– Як ви зрозуміли, що прийшов час написати перший художній твір? Що це був за твір і чому саме на таку тему? Якою була ваша перша книжка?

– Якщо про видану книгу, то це «Голоси із 33-го» (1993): книга спогадів наших земляків про Голодомор: на межі 80-90-их про це вже можна було писати і я звернувся до очевидців. За цю, власне, книгу через десять з гаком років мені присвоїли звання заслуженого. Вона була перша на Кіровоградщині на цю трагічну тему.А наступного року вийшла перша книга художньої прози, окремі оповідання якої я почав писати ще у студентські літа.

Чибули у вас творчі кризи? І якщо вони були, то хто чи що вам допомагало впоратися з цим?

–Відчуття кризи рано чи пізно зявляється у кожного, хто пише. Моя остання книга прози має назву «Хамінь від хандри». Хандра – це і є та криза. Ви маєте її передбачати і повинні завжди готовими її подолати. Я, скажімо, кожного літа останніх десять років їду на місяць у рідне село жити й писати. Живу без телевізора, без газет, без інтернету,але в рідномусередовищі, де минуло моє дитинство,де й зараз живуть нащадки тих людей, яких я пам’ятаю. Зустрічаюсь із людьми, ходжу до річки,збираю гриби в лісі…У мене там є велосипед, яким я гасаю і в сусідні села – наче доганяю те, що не встиг зробити за свої перші вісімнадцять років. І пишу, звичайно.

Кожного разу я їду в село з відчуттям кризи: а раптом у мене цього року нічого не вийде? І, їдучи туди, тішусь, з якою я радістю буду повертатися, адже те, що я задумав, мушувиконати. І це поки що вдається мені. Я пишу не так багато: два-три оповідання, останніми роками – повість. Тепер хочу видати окрему книгу під назвою «Погоня», до якої ввійдутьсім повістей.

Отже, оцю боязнь того, що криза може статися, думаю, треба плекати в собі: вона підганяє, мобілізує.

– Як ви оцінюєте свободу журналістського слова на даний момент?

– Зі свободою словав нас усе класно. Журналістика – це фактично остання інстанція, яка існує у прагненні суспільства й окремо взятої людини до справедливості. Без цього інститут неможливо собі уявити нормальне життя цивілізованої держави. За роки відновленої державної незалежності журналістика в Україні пройшла нелегкий шлях становлення і таки здобулась на право говорити правду. Так, іноді трапляються випадки та незрозумілі ситуації, як із Савіком Шустером нещодавно, але все-таки сьогодні це рідкість!

Все залежить від самогожурналіста: бути самостійним рупором чи наливною ручкою у руках влади або магнатів.І тих, і тих у журналістиці вистачає. Одними керує порядність і справедливість, а другими простосуванство і догідливість. Ми ж їх усіх знаємо, правда?

Василь Бондар кожною своєю книгою провадить невеселі „одвідини” сучасного села, де разом із старим побутом руйнуються, а часом і безслідно зникають великі цінності, насамперед – у людських взаєминах. Та письменник вірить, що добро, мудрість, здорове начало все ж переможуть:  і в духовному житті, і в побуті його героїв.

Своїм учителем у літературі, головним наставником і порадником В.Бондар вважає Миколу Кравчука видатного новеліста, лауреата премій імені Юрія Яновського та Григорія Косинки.

837 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.