ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Реформатор з Боголюбівки (Оповідання)

Реформатор з Боголюбівки  (Оповідання)

Він невпевнено підняв руку, очевидно, не сподіваючись, що я зупинюся. Так би воно й було, якби він намагався зупинити мене будь-що, бо я терпіти не можу нахаб, крикунів, тих, кому всі чимось зобов‘язані.  До того ж я вперше їхав цією дорогою, і попутник був мені не зайвим.

– Доброго вам дня, візьмете до Боголюбівки? – запитав, коли я зупинився; він мав трохи зайвої ваги, а тому важко дихав, пробігши кілька кроків. – Це за Демидівкою.

Я не знав ні Боголюбівки, ні Демидівки.

– Вони до траси чи після, бо на трасі я поверну на Київ?

– До! – зрадів чоловік, і його голубі очі зблиснули живими вогниками. – Звідси всього сімдесят кілометрів буде.

Я кивнув на сидіння поруч із собою. Чоловік спочатку поставив на підлогу невелику сумку, потім, важко сопучи, вмостився сам.

– Може, сумку покласти до багажника, щоб вам було зручніше? – запитав я.

Чоловік байдуже махнув рукою:

– Ви не переймайтеся, я людина не вибаглива до комфорту.

Я ніяково здвигнув плечима, мовляв, моє діло запропонувати, а ви вже самі вирішуйте, як вам бути.

Коли рушили, він узявся за ремінь безпеки.

– Пристебнутися? – запитав і тут же додав, дивлячись на мене голубими очима: – Мене тут усі поліцейські знають...

– Краще пристебнутися, – відповів я, – це ж потрібно вам, а не поліцейським.

– Так-так, – погодився він.

Поки чоловік підтягував ремінь і шукав вічко замка, я скоса подивлявся на нього, намагаючись вгадати, кого маю за честь підвозити. Усі мої припущення зводив нанівець сріблястий «їжак» на голові пасажира – я завжди чомусь був схильний думати, що носити таку зачіску в поважному віці можуть тільки колишні спортсмени й колишні військові, до яких мій попутник, судячи з комплекції, не належав. 

– А ви, як я зрозумів, місцевий? – почав я здалеку.

– З Боголюбівки. Там народився, там і помру.

У його словах не відчувалося суму, але я зауважив:

– Навіщо вам думати про смерть, ви ж іще молодий?

Я перебільшував стосовно його віку, адже йому було вже під шістдесят.

– Воно то, може, й не треба думати про смерть, але куди ти дінешся від неї? Сьогодні живеш, а завтра раз – і пішов додому.

Я здивовано зиркнув на чоловіка.

– Піти додому – означає померти, – пояснив він. – Так у нас кажуть… А ви, значить, киянин?

– Не зовсім. Живу в Києві, а народився на Тернопільщині.

– О, то ви бандерівець! – усміхнувся попутник.

– У нас там усі бандерівці, – підтримав я жарт. – Узагалі кожна порядна людина повинна бути хоч трохи бандерівцем, як ви гадаєте?

– Ви маєте рацію.

– І кулемет також, – додав я.

– Молодчина! – вигукнув чоловік. – Я тільки на вас подивився, зразу втямив, що з вами можна мати справу.

Це вже було цікаво. 

– Ви, мабуть, займаєтеся бізнесом? – запитав я, знаючи, що бізнесмени на трасі не голосують.

Чоловік усміхнувся.

– Я? Та ви що?! Який з мене бізнес? Порпаюся на городі, як жук у гною. Якби років зо двадцять тому почав займатися бізнесом, то сьогодні, мабуть, теж їздив би на такій машині, як у вас, а так... – він байдуже махнув рукою.

– Я теж не бізнесмен, – сказав я.

– Тоді начальник якийсь – вгадав?

– Не вгадали, я – продюсер.

Чоловік здивовано подивився на мене.

– Не може бути! – вигукнув. І тут же запитав:  – А що це таке?

Тепер уже мені було смішно.

– Як вам пояснити, щоб було зрозуміло…

– Та кажіть, як думаєте, я метикуватий, зрозумію.

Він не зводив з мене погляду, чекав.

– Я керую виробництвом програм на телебаченні.

– Як Поплавський? – зрадів чоловік.

– Десь так. Хоча він більше шоумен, ніж продюсер.

– Знаєте, останнім часом він трохи потух.

– Поплавський? Ні! – заперечив я. – Навпаки, він зараз досить впевнено почувається...

– Ну, не скажіть! – перебив мене пасажир. – Раніше щотижня його концерти по першому каналу крутили, а тепер не пригадаю, коли останній раз бачив.

Я заходився перемикати радіоприймач, сподіваючись випадково натрапити на голос «співаючого ректора», «юного орла» і народного депутата за сумісництвом. Але на всіх радіостанціях передавали останні новини.

– Залиште! – попросив чоловік. – Послухаємо, що в світі робиться, а то я оце гостював у сестри, й не було коли телевізор подивитися – сніданок плавно переходив в обід, обід – у вечерю, і так два дні поспіль.

– Так це ж добре, – сказав я.

– Добре, але важко, – чоловік погладив свого чималого живота. – Доведеться сідати на дієту – менше їсти й більше крутитися по господарству.

Якусь хвилю ми мовчали, слухаючи диктора-жінку. Як мені здалося, жодної, вартої уваги, новини не було, проте мій попутник думав інакше. Коли прозвучала інформація про те, що якась школа завдяки системі «Прозоро» зекономила майже мільйон гривень на закупівлі природного газу для опалення, він обурився:

– Ну, навіщо ото брехати?! Зекономили... Знаємо, як на тендерах економлять.

Я вдав, що почуваюся невігласом у цьому питанні:

– Невже можна й «Прозоро» обійти?

– Авжеж! Ви що, не дивитеся «Наші гроші»? Там стільки про це розповідається!.. Уявіть собі таку картину. Міська рада через ЗМІ повідомляє жителям, що їй вдалося зекономити 400 тисяч гривень на закупівлі двох машин для вивезення сміття. Краса! Як мінімум за це треба виписати чиновникам пристойну премію, а то й на орден подавати, так?

– Звичайно.

– О, і ви купилися! Насправді ж не було зекономлено навіть гривні!

– Як це?

– Дуже просто! Повідомлення про економію – це чистої води окозамилювання. Не розумієте?

Я похитав головою. Мій попутник ще більше пожвавився.

– Тоді слухайте. На закупівлю машин в бюджеті було передбачено шість з половиною мільйона гривень. Брати участь у тендері зголосилося три фірми. Одна з них зобов'язувалася поставити машини за шість мільйонів сто тисяч, інша – на сто тисяч дорожче, ще інша – за всі шість мільйонів п‘ятсот тисяч. Тепер спробуйте вгадати, яка фірма поставила машини.

Він пильно дивився на мене, чекаючи, що я знову помилюся. Я сказав:

– Та, що не обіцяла ніякої економії.

– Вірно! А як ви дізналися?

– Якби було інакше, ми б оце зараз з вами не говорили про це.

–  Логічно, – погодився чоловік. – Але знаєте, в чому головний «прикол»? Хоч фірми й були зареєстровані в різних містах, їхнім засновником виявилася одна сім'я. От тобі й «Прозоро», от тобі й економія! Як подумаєш, скільки по всій країні отак розкрадається, моторошно стає.

– Що зробиш, іншого поки що не вигадали.

– Бо не хочуть.

Я зиркнув на мого попутника: чи, буває, не блефує він?

– Отам на повороті, – він показав пальцем, – не дорога, а пральна дошка, будьте обережні – може занести. Хто не місцевий, попадає в цю пастку, один навіть загинув.

Мені не хотілося повторювати долю того невдахи, тому я пригальмував. Коли минули небезпечне місце, нагадав чоловікові, про що ми з ним говорили:

– Ви переконані, що можна придумати щось нове?

– Не тільки нове, а й ефективне!

– Наприклад?

– Дуже просто! Але спочатку – ви вірите, що можна піймати всіх, хто обкрадає країну?

– Ні, звичайно.

– О, тоді дайте мені відповідь на ще одне запитання, – пожвавішав мій попутник, – чи не краще було б заохочувати до економії?

Це було щось справді нове.

– Ви хочете сказати…

– Саме це й хочу сказати: треба платити чиновнику! Який сенс йому економити бюджетні кошти, якщо він з того нічого не має, га?

– Він за це заробітну плату отримує.

– Але ж ми хочемо, щоб він не крав!

– І що, по вашому, треба для цього зробити?

Я був упевнений, що конкретної відповіді не почую, проте чоловік, знову витерши хусткою обличчя, став охоче ділитися тим, що, схоже, не давало йому спокою й що він добре обміркував.

– У нас є державна статистика. Чим вона займається?  Збирає різні дані, так? А чому б не зобов'язати її щомісячно збирати ще й середню вартість товарів, що закуповуються за бюджетні кошти? Скажете, це не можливо, бо йтиметься про тисячі найменувань? Я теж так вважав, але потім подумав: про які тисячі мова? Школи, дитсадки, лікарні обходяться невеликими групами товарів, отже  проблеми немає тут ніякої, – він повернувся до мене. – Бачу, ви мені не вірите.

– Та ні, зовсім навпаки – мені дуже цікаво! – поспішив я заспокоїти його. – Слухаю вас дуже уважно. Як ви дивитеся на те, щоб ми з вами зупинилися біля он того кафе, – я кивнув на кафе попереду, що притулилося край лісу, – й продовжили нашу розмову за чашкою кави?

– Тоді краще до Хачика! – чоловік торкнув мене за лікоть. – Смачнішої кави, ніж у нього, ви і в Києві не знайдете, це я вам гарантую.

– Далеко?

– Зо два кілометри. Буде річка, і відразу за нею. Зараз я йому зателефоную. Хороший хлопець, скажу я вам.

Чоловік дістав мобільний телефон, набрав потрібний номер, але Хачик не відповів.

– Ну, нічого, мене там усі дівчата знають… Про що ми говорили?

– Про статистику.

– Ага, статистика збирає, скільки в середньому коштує той чи інший товар, потім, по закінченні місяця, виставляє на сайті, що по чім продавалося. Якщо з'ясується, що ви, приміром, придбали комп'ютери для школи дешевше, ніж там зазначено, автоматично отримуйте п'ятдесят відсотків зекономленої суми…

– А якщо придбали дорожче…

– Різницю, будь ласка, поверніть з власного гаманця!

Я остовпів: в логіці моєму  попутнику не відмовиш!

– То це ж тоді, – почав я, – не знадобляться ні «Прозоро», ні антикорупційний суд?

– До речі, про антикорупційний суд, – сказав чоловік, відчувши, що справив на мене належне враження,  – більшої дурниці годі й вигадати, але, як бачимо, всі на цьому звихнулися: буде антикорупційний суд – корупція зникне. Ви вірите в це? Я не вірю. А он уже й Хачиків маєток. Готель, сауна, більярдна...

– Ви тут часто буваєте?

– Ні. Відколи доля звела мене з Хачиком, я тут завжди бажаний гість, але ніколи не зловживаю. 

Будівля з червоної цегли нагадувала невелику фортецю. Кілька чорних джипів на акуратному майданчику свідчили про присутність дуже заможних клієнтів, в яких мені чомусь тепер захотілося поцікавитися походженням їхніх статків. Аж посміхнувся тій свої несподіваній і дивній забаганці.

– Я пригощаю, – не дав мені рота розтулити мій пасажир, коли зупинилися. – Ви яку питимете?

– Яка міцніша.

– Хвилинку.

Він виліз із машини й пружною ходою пішов до дверей. Дорогою привітався за руку з якимсь бритоголовим чоловіком. На зустріч вийшла офіціантка. По усмішці, що з'явилася на її трохи видовженому обличчі, стало зрозуміло, що мого попутника тут і справді знають.

Він щось сказав жінці, потім кивнув головою в мій бік. Жінка подивилась на мене й зникла у дверях кафе, а чоловік повернувся.

– Зараз Ніна принесе, – сказав присідаючи на лаву навпроти мене. – Я вас не запитав, що взяти вам до кави, то я замовив бутерброд із сиром. Зайвим не буде, до Києва ще далеко.

Відмовлятися було пізно і тому я тільки подякував.

– Осінь уже, а як жарко! Наче в сауні сидиш, – поскаржився чоловік, розстібаючи піджака.

– Ви назвали антикорупційний суд дурницею, – нагадав я.

– А, – усміхнувся чоловік, – звичайно, це дурниця! Як і пропозиція декого гамузом звільнити всі вісім тисяч суддів і набрати нових. Їх треба звільнити, тільки ж хто може гарантувати, що ті, хто прийде замість них, судитиме по закону?

–  Ви маєте рецепт, як примусити суддів працювати чесно? – запитав я, знову не сподіваючись почути щось оригінальне, варте уваги.

Чоловік, відсьорбнувши кави, звів на мене жваві голубі очі: 

– Ви футбол любите?

Мені чомусь забажалося похвалитися. 

– Колись за дубль «Чорноморця» зіграв два матчі. Коли навчався в Одесі.

– І що?

– Не взяли.

– Чому?

– Ноги мої лікарям не сподобалися.

– Сказали, що у вас вони одна ліва, а друга права?

Я засміявся:

– Точнісінько так і сказали!

– Бачу, мені не треба пояснювати вам, що означає для футболіста другий «гірчичник», який йому показують за грубу гру.

Мабуть, я не зміг приховати на своєму обличчі гримасу здивування, бо чоловік продовжив:

– Ви правильно мене зрозуміли. У судах теж треба запровадити жовті картки: скасувала вища інстанція твою ухвалу чи вирок – ось тобі карточка, протягом року заробив ще одну – отримуй другу, яка автоматично стає червоною, і гуляй, Вася! А як ще можна з ними боротися? Приставити до кожного поліцейського? Так обдурять його або ще гірше – візьмуть у долю! Чи ви не згодні зі мною?

Він не зводив з мене очей, чекаючи, що я відповім.

– Ні-ні, я повністю з вами згоден, – сказав я. – Гарна пропозиція. Вам треба звернутися до когось із народних депутатів.

Чоловік байдуже махнув рукою.

– Говорив з одним. Він попросив викласти мої думки на папері. Гадав, мабуть, що я тільки ляпати язиком мастак, а я написав і надіслав йому до Верховної Ради. За місяць отримую відповідь: «Дякуємо за те, що не стоїте осторонь такого важливого для всієї крани питання, ваші пропозиції будуть враховані при розробці змін до законів про суд». Було це два роки тому. Ось так, а ви кажете, звернутися до народного депутата.

Я не знав, що йому й сказати на це.

– То що, будемо вирушати? – виручив мене чоловік.

– Можна, – погодився я. – Тільки я хотів би заплатити за каву.

– Оце вже ні! – підняв руку чоловік. – Заплачу я. Я вас запросив, значить, я й маю платити, а ви поки йдіть до машини.

За кілька хвилин він повернувся. Вмостившись поряд зі мною, сказав:

– До речі, про футбол. Я знаю, як зробити його динамічнішим, а отже й цікавішим.

– Як? – у моєму запитанні не було вже навіть натяку на якусь іронію. 

– Використовуючи все ті ж картки. Заб'ють гол – і на радощах біжать до вболівальників цілуватися-обніматися. А час не стоїть, летить. Особливо для тієї команди, яка програє. Тому побіг до вболівальників – отримуй картку. Ще її обов'язково треба показувати, коли перешкоджають швидко розіграти штрафний удар. Ну це ж неподобство: глядачі платять гроші за гру, а не за їхні хитрощі, правда?

Я на радощах ледь не обійняв за плечі цього непересічного чоловіка.

– То може, – не стримався, щоб не поставити запитання, яке найбільше мене бентежило і на яке я досі не знаходив відповіді,  – може, ви знаєте, як нам закінчити війну на Донбасі? 

Чоловік зиркнув на мене так, неначе я змолов якусь нечувану дурницю.

– Звичайно, знаю! – посміхнувся. – Путін чого туди приперся? Захищати «русский мир». У всякому випадку, так він пояснює всьому світу. То що мали б зробити донбасці? Довести йому, що «русскаго мира» там немає.

– Яким чином? 

– Дуже просто! Усе місцеве населення повинне перейти на українську мову. Якщо, звичайно, воно хоче спокійного життя, бо я щось не бачу в нього такого бажання – де рух супротиву? де акції протесту?

Це була правда, проти якої я не міг і не хотів заперечувати.

– Ви чому мовчите – не згодні зі мною? – нагадав про себе мій попутник.

– Навпаки! – кинувся його заспокоювати. – Я до такого ніколи б не додумався. І, мабуть, не тільки я, бо подібних думок ні від кого не доводилося чути. Тому вважайте мене своїм однодумцем.

–  Ви це серйозно? – не повірив мені чоловік.

– Дуже серйозно.

Чоловік замислився.

Він про щось думав. Помітивши на узбіччі шосейки вишневого кольору «копійку», попросив зупинитися біля неї. Дорожній знак повідомляв: до Боголюбівки – сім кілометрів.

– Григорович уже чекає, – радо повідомив. – Попросив, щоб виїхав за мною, бо автобус відмінили, а пішки понад годину треба теліпатися. 

Я подав йому руку.

– Дякую, мені було з вами дуже цікаво, – сказав.  

– Це я вам дякую! Скільки з мене? – чоловік кинувся шукати гроші по кишенях. Витягнувши стогривневу купюру, запитав: – Вистачить?

Я похитав головою.

– Мало? – розгубився чоловік.

– Я ж сказав: мені з вами було дуже цікаво.

– Але я так не можу, я маю…

– Заспокойтеся, – перервав я його. – На вас Григорович чекає. Зрештою, ви кавою мене пригостили, ото й вважатимемо її платою.

Здається, я його вмовив, бо він, виходячи з машини, усміхнувся.

– Пробачте, якщо було щось не так, – сказав.

Ми ще раз потиснули одне одному руки, і я рушив. Чоловік помахав мені рукою, я посигналив.

 Усю дорогу з голови не йшов мій  випадковий попутник з його такими простими і водночас не позбавленим раціо способами розв'язання глобальних проблем. Подумалося: а може, причина наших невдач і криється в тому, що ми завжди шукаємо складних рішень? Чому не прислухатися до ось таких реформаторів з народу? Чому забиваємо телеефір одними і тими ж політиками й аналітиками, які вже давно сказали, що хотіло сказати, а тепер тільки товчуть воду в ступі?

І тут я трохи не луснув себе по лобі: я не поцікавився, як звати реформатора, не попросив номер його телефону! Добре, що хоч знаю, звідки він – з Боголюбівки…

158 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.