ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Про розвідників-земляків, які народилися або діяли на Кіровоградщині

Про розвідників-земляків, які народилися або діяли на Кіровоградщині

Останнім часом цілеспрямована й копітка праця колишнього очільника прес-служб Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України, журналіста й письменника Олександра Скрипника матеріалізувалася в захоплюючі книги, присвячені «бійцям невидимого фронту».

«Український слід у розвідці» (2009), «Розвідники, народжені в Україні» (2011), «Служба зовнішньої розвідки України: історія і сьогодення» (2012), «Таємний легіон Української революції» (2015), – то лише частка створеного. Цікаво, що на їх сторінках є розлогі згадки й про народжених на теренах теперішньої Кіровоградщини і тих, чиї імена та життєві долі тісно переплелися з минулим нашого краю. 

Частина 1. Радянські спецслужби 

Сергій Даниленко (Карін-Даниленко)

«Злети й падіння» уродженця Високих Байраків (Кіровоградський район) Сергія Тарасовича Каріна-Даниленка пов’язані з участю в операціях, котрі стали вже хрестоматійними та увійшли в історію вітчизняних спецслужб, неодноразово привертали увагу й дослідників минулого малої батьківщини. Щоправда, з позицій сьогодення ставлення до тих подій змінилося, відбулося переосмислення багатьох моментів. Даниленко, котрий згодом додав до прізвища ще й псевдонім Карін, служив у Єлизаветградській, Миколаївській, Київській губчека. До речі, наші краєзнавці найбільшу увагу звертали на участь земляка в операції 1923 року по виманюванню легендарного отамана Юрка Тютюнника на територію радянської України. «Якщо не брати до уваги політичну складову цієї справи, – зазначає О.Скрипник, – а лише говорити про професіоналізм виконавців, то історики спецслужб дають їй найвищу оцінку». Втім, і подальша біографія Каріна-Даниленка привертає до себе увагу, хоч і не пов’язана на пряму з Кіровоградщиною.

Так, у 1931 році він став помічником начальника Іноземного відділу ДПУ УСРР. Виконував важливі завдання за кордоном, в тому числі й на Далекому Сході. Але після повернення до Києва в 1937 році заарештований та етапований до Москви, де пройшов жахливі кола тогочасного пекла репресій. Зокрема, обвинувачували у створенні антирадянської націоналістичної організації. У Лефортово й Бутирках, де провів 26 місяців, не оговорив себе та інших. 22 жовтня 1939 року звільнили. Замученого й хворого на сухоти. Попри перенесені знущання в роки війни став учасником оборони Сталінграда, нагороджений бойовими орденами й медалями. Коли гостро постало питання про пошук виваженого політичного рішення на Західній Україні у протистоянні між органами радянської влади і формуваннями Української повстанської армії (УПА), згадали про С.Каріна-Даниленка. У листопаді 1944 року від підпільних структур надійшли пропозиції про мирні переговори. Керівник парторганізації УРСР Микита Хрущов санкціонував операцію «Перелом». Під час переговорів наш земляк, як представник уряду УРСР, відіграв важливу й відповідальну роль. Першого березня 1945 року на 130-му кілометрі шосе Львів-Тернопіль машину Каріна та Головка зупинили умовним сигналом ліхтаря. За 12 кілометрів від дороги, на хуторі Конюхи Козівського району Тернопільщини, радянських представників чекали начальник Військового штабу УПА Дмитро Маєвський і політреферент Яків Бусол, які прибули під охороною збройного «відділу особливого призначення». Напружені консультації тривали п’ять годин. Розглядалися різні варіанти досягнення прийнятних для обох сторін умов. Проте останнє слово мало сказати керівництво СРСР. Якраз воно й не проявило доброї волі. Кровопролиття тривало ще довгих 10 років. У 1947-му тяжко хворий полковник, який майже втратив зір, вийшов у відставку. Але, коли в березні 1953 року МВС СРСР очолив Лаврентій Берія, а його «намісником» в Україні став генерал-лейтенант Павло Мешик (хоч і негативно ставився до підпільних формувань ОУН-УПА, але все ж обстоював ідею мирного врегулювання конфлікту; різко критикував високих партчиновників за «перекоси в ленінській національній політиці», дав вказівку щодо перегляду справ на засуджених підпільників і членів їхніх сімей, відмінив виконання їм смертних вироків, згортання збройних операцій), знову постало питання про поновлення переговорів. Мешик викликав С. Каріна-Даниленка й доручив підготувати послання лідерові руху опору Василеві Куку (Лемешу). Підпіллю пропонувалося скласти зброю в обмін на життя, волю, соціальні гарантії. Мова йшла про можливість звільнення заарештованих і засланих, серед них митрополита Йосипа Сліпого, інших церковних ієрархів. Але й цього разу реалізувати миротворчий задум не вдалося. Як не парадоксально, але через арешт і розстріл Берії та Мешика. Операцію згорнули, а на Західній Україні й далі лунали постріли. Сергій Карін, як і в 1937-му, знову потрапив під слідство… Дожив у Києві до 1985 року. 

Пантелеймон Калюжний

Ім’я цього «спецагента англійської розвідки «3-В» ще менш відоме широкому загалу, ніж попереднього земляка. Всередині 20-х років минулого століття розвідкою радянської України оперативним шляхом було одержано інформацію про намагання Англії сформувати на півдні республіки агентурну мережу для добування відомостей військово-політичного характеру. Представники української розвідки спрацювали на випередження, створивши так звану легендовану розгалужену «антирадянську» організацію. Її «керівника» вміло підставили іноземній спецслужбі, і згодом він очолив «українську лінію» англійської розвідки в Бухаресті. Протягом семи років постачав Лондон дезінформацією про політичну ситуацію в Україні, збройні сили Червоної Армії. Через нього також надавалися матеріали, що спонукали Англію до зближення з Радянським Союзом на фоні відродження військового потенціалу гітлерівської Німеччини.

Роль «спецагента англійської розвідки «3-В» вдало зіграв Пантелеймон Федорович Калюжний, 1897 року народження, уродженець селища Рівне Зінов’євської округи (тепер – Новоукраїнський район). З початком Першої світової війни мобілізований до царської армії, воював у піхотній частині, одержав чин поручика. Вступив до партії есерів, радо зустрів проголошення Української Народної Республіки, дослужився до отамана куреня. Здобув авторитет і визнання в колі борців за самостійну Україну. Та не судилося, як бажалося: були поневіряння, пошуки, розчарування, зближення з отаманом Григор’євим і робота в його штабі, участь у повстанні проти більшовиків аж до ліквідації повстанської армії Нестора Махна... У мирний час вступив до Одеського інституту образотворчих мистецтв, вчився за фахом художника декоративно-монументального (фрескового) живопису; як успішного студента, по закінченню навчання залишили на викладацькій роботі. Саме тоді у обстановці суворої секретності представниками Одеського окружного відділу ДПУ УСРР здійснювався пошук кандидата для підстави англійській розвідці з території Румунії… Операція одержала умовну назву «Представництво», а головний фігурант – Пантелеймон Калюжний – для зашифровки отримав псевдонім «Консул». Упродовж ближчих кількох місяців 1928 року Пантелеймон Федорович разом з уповноваженим Іноземного відділу здійснювали робочі поїздки регіонами: Зінов’ївськ, Умань, Ананьївськ, Бердичів. Після проведеної роботи і необхідних зустрічей «організація почала набирати більш реальних обрисів». Згодом, йому організували поїздку за кордон з документами на ім’я Ігнатенка Якова Івановича. Найбільше англійську розвідку цікавили відомості про озброєння частин Червоної Армії, зокрема про хімічну зброю та засоби захисту від неї і особливо про стан справ в авіації. Фотоапарат з набором плівок, заучування паролів для зв’язку, виявлення стеження за собою, користування невидимим чорнилом… все це та багато іншого було в біографії земляка, про що свідчить 20-томна архівна справа. Власне через нього англійська розвідка задовольнялася інформацію по Україні. За погодженням із представництвом англійської розвідки, Калюжний згодом переправив до Бухареста дружину Ганну Григорівну, котра теж пройшла попередню підготовку в Іноземному відділі ДПУ. Йшлося навіть про отримання Калюжним англійського громадянства… Доля вирішила інакше. Його арештували дуже тихо: ніякого розголосу, гучних заяв, преси. А в липні 1936 року іноземні спецслужби поставили крапку в цій не вельми приємній для себе історії. Дружині, щоправда, вдалося вижити й навіть повернулася на батьківщину в 1945 році; працювала в університетській бібліотеці Чернівців, але ніхто до останніх днів її життя не знав, що вони з чоловіком були головними дійовими особами масштабної операції зовнішньої розвідки радянської України у 20–30-ті роки минулого століття. 

Марія Фортус

«Двічі розстрілювана Марія Фортус», так назвав О.Скрипник одну з оповідей про жінку з героїчною й, водночас, драматичною біографією, жінку, доля якої теж пов’язана з нашим краєм. Коли народилася, її ім’ям батько – відомий у Херсоні банкір Олександр Фортус, – назвав придбаний ним пароплав, благословляючи у такий спосіб доньку на успішне плавання по бурхливому життєвому морю. Воно й справді виявилось аж надто бурхливим і непередбачуваним. Отож, Марія Олександрівна Фортус народилася у 1900 році на Херсонщині. Ще до революції 1917 року, як член есерівської організації, виконувала різні ризиковані завдання. А після - поширювала листівки серед іноземних матросів, які разом з білогвардійськими частинами господарювали в портових містах на півдні України (події яскраво відображено у відомому фільмі «Салют, Маріє!» з Адою Роговцевою в головній ролі). З Києва її відрядили на оперативну роботу в Єлизаветградську ЧК. Якось виникла незвичайна ситуація: бандити захопили підпільників і вимагали викуп. «Втемну», під виглядом грошової допомоги для утримання школи, вирішили звернутися до Нестора Махна, головний штаб якого перебував неподалік. Марія, видаючи себе за місцеву вчительку, кинулася з поклоном до всесильного «батька». Посприяла й дружина Нестора Івановича, Галина Кузьменко, що якраз була у хаті, й з розумінням поставилася до вчительських, як вона думала, бід… Грошей підпільникам вистачило… Але, коли згодом, уже під виглядом медсестри, Марія знову опинилася серед анархістів, хтось із близького оточення Махна упізнав у ній ту вчительку, яка приходила просити гроші на школу. Запідозрили у шпигунстві… Коли селяни навідалися на місце розстрілу, то помітили, що хтось подає слабкі ознаки життя. Це була Марія Фортус. Куля, влучивши у великий мідний ґудзик, застрягла біля серця. У лікарні її вдалося врятувати. (Як стверджує краєзнавець з Кропивницького Василь Даценко, навіть на лікарняному ліжку чекістка виявила «класову пильність», котра призвела до розстрілу 15 невинних людей. Виходить, що в біографії Марії було не все тільки героїчне в загальнолюдському розумінні цього слова). Після одужання знову повернулася на службу, тепер уже в Одеську губчека. Брала участь у розробці закордонних білоемігрантських організацій і знову потрапила під кулю… Знову операційна палата і балансування між життям і смертю. Лікарі визнали неможливим її подальше використання на оперативній роботі. Втім, далі була багата на карколомні події участь у громадянській війні в Іспанії. Згодом, військова Академія імені Фрунзе. Коли почалася війна, в 1941 році Марія Фортус стала начальником штабу авіаційного полку під командуванням Марини Раскової. На початку 1942 року, в сформований Дмитром Медведєвим (до речі, в 1934-1935 роках очолював наш Зінов’євський а потім Кіровський міськвідділ ГПУ-НКВД, з його ініціативи побудовано стадіон «Зірка») партизанський загін увійшла група іспанських емігрантів, перекладачем для яких стала Марія Фортус. З відомим Миколою Кузнєцовим розробляла деякі операції. Партизанське життя тривало недовго, до поранення. За завданням розвідвідділу 3-го Українського фронту десантувалася на румунську територію між річками Прут і Серет для розвідування укріплень та місць розташування ворожих військ. Після повернення її було нагороджено другим орденом Червоного Прапора. А другий орден Леніна (після Іспанії) Марія одержала за успішно проведені операції на території Угорщини, в районі старовинного міста Секешфехервар, що колись латинською називалося Альба Регія (Біле Місто). (Події зображено в радянсько-угорському фільмі «Альба Регія» в головній ролі з Тетяною Самойловою). Після війни Марія Фортус часто приїздила в Україну… Останні її дні життя випали на 1980 рік… 

Євген Березняк         

Відомо, що одним із прототипів головного героя кінофільму «Майор «Вихор», за романом Юліана Семенова, був українець Євген Степанович Березняк, життя й педагогічна діяльність якого тісно пов’язана з Кіровоградщиною (Помічнянська семирічка на Добровеличківщині, Зінов’євський педтехнікум, вчителювання в сільських школах). А під час війни з гітлерівською Німеччиною була підпільна робота на Дніпропетровщині, спецнавчання, і підготовка для направлення на територію Польщі на чолі групи розвідників під кодовою назвою «Голос». За завданням військової розвідки Євген Березняк, він же капітан Михайлов, він же «Голос», мав виконати важливе завдання розвідувального відділу 1-го Українського фронту з проникнення в глибокий тил ворога і здійснення розвідки оборонних укріплень на берегах Вісли і в районі Кракова. Крім Березняка, до складу групи увійшов ще один земляк, лейтенант Олексій Шаповалов (псевдонім «Гроза»), родом з Нової Праги (Олександрійський район). Одержані відомості про 17-ту гітлерівську армію, розташовану перед 1-м Українським фронтом, ділянки оборони окремих частин, кількість особового складу, танків, артилерії були надзвичайно корисними для радянського командування. Згодом Березняку вдалося одержати і передати на «велику землю» відомості на більшість німецьких агентів, яких у абверівській розвідшколі в містечку Скавіна групами по десять осіб готували до закидання в тил радянських військ. Розвідники Березняка з допомогою польських патріотів одержали вражаючу інформацію: в самому місті спеціальні команди вдень і вночі підвозять вибухівку до великих споруд, у тому числі Ягеллонського університету, театру Словацького, замку польських королів Вавель, Маріацького костьолу, Ратушної вежі та інших старовинних пам’яток. Нацисти мали намір при своєму відступі одночасно все підірвати, поховавши під уламками сотні визволителів, а заодно з ними – старовинні архітектурні шедеври колишньої польської столиці. Місто було врятовано. Так завершилась одна з найуспішніших операцій радянської військової розвідки в роки війни. А для Березняка сталося несподіване продовження. Усіх членів розвідувальної групи «Голос» розквартирували окремо і змусили детально звітувати про здійснену роботу в тилу ворога. Євген Степанович написав рапорт, в якому виклав і обставини свого арешту і втечі з гестапівських катівень під час перебування в Польщі. Його свідчення викликало справжній шок в офіцерів розвідувального відділу. Всі розуміли, що потрібен час і серйозні докази для підтвердження й розуміння того, що сталося з Березняком. Зрештою, направили до Подольського перевірочно-фільтраційного табору НКВС, де він зустрів День Перемоги, розвантажуючи під посиленою охороною вугілля на залізничній станції. Відомо чим би все завершилося, якби не щасливий збіг обставин. Але ще багато років він перебував під наглядом органів держбезпеки. Євген Степанович стійко зносив усі підозри, намагався не звертати на це уваги, бо за характером був оптимістом і завжди вірив у торжество справедливості. Він з головою поринув у педагогічну діяльність і досяг тут значних успіхів. Став начальником Управління шкіл міністерства освіти УРСР, заслуженим учителем, кандидатом педагогічних наук, почесним академіком Академії педагогічних наук України. До нього прийшло заслужене визнання на освітянській ниві. А шлях до іншого визнання був важчим. Спочатку польський уряд за участь у врятуванні Кракова нагородив його найвищим військовим орденом – «Віртуті Мілітарі», пізніше – Золотим хрестом партизанської слави. Його ім’я навічно занесли у списки почесних громадян міста. Згодом, отримав орден Вітчизняної війни I ступеня на батьківщині. Потім було запрошення до Головного управління розвідки Генштабу Радянської армії. Там у залі Слави він побачив свій портрет поряд із портретами Зорге, Маневича, Вершигори та інших визначних розвідників. А потім був фільм «Майор «Вихор» і всенародне визнання, удостоєння звання Героя України, нагородження багатьма орденами і медалями України, присвоєння звання генерал-майор у відставці та інші заслужені нагороди… Помер у Києві в 2013 році. 

147 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.