ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Про розвідників-земляків, які народилися або діяли на Кіровоградщині (частина ІІ). ФОТО

Про розвідників-земляків, які народилися або діяли на Кіровоградщині (частина ІІ). ФОТО

Частина 2. Спеціальні служби УНР 

Микола Левитський

Добре відомо, що «артільний батько» Микола Левитський, життя і діяльність котрого тісно пов’язана з нашим краєм (про що писав навіть Іван Франко: «В 1891 році одержав право бути адвокатом (присяжним повіреним) при окружному суді в Єлисаветграді»; «не з доктрини, а з власної потреби і гарячої любові до народу від 1894 року займався організацією хліборобських спілок головно в Херсонськй губернії» ( в Аджамці теперішнього Кіровоградського району ), куди приїжджала навіть зацікавлена Леся Українка). 

levitskiy За комуністичного режиму до останніх днів знаходився під «недремним оком» радянських спецслужб, проходячи, зокрема, по агентурній розробці ДПУ «Привет». Зокрема, чекісти інкримінували йому те, що у 1918 році Левитський був почесним членом Єлисаветградського комітету Української партії соціалістів-революціонерів, а, крім того, «тесно связан с академиком Грушевским»; написання й поширення «десяти заповідей (віх)», серед яких найбільш небезпечними вважалися: «рідний дім» - кожен українець мусить розуміти, що Україна повинна бути незалежною і самостійною державою; «українська національна культура» - кожен українець повинен направляти свою діяльність на створення національної, суспільної й економічної культури; «Захід» - кожному українцю слід орієнтуватися на Захід…». За інформацією того ж ДПУ в 1925 році із Зінов’ївська він написав анонімне «Вітання 13 з’їзду РКП», що йшло в розріз з політикою партії. З початку січня 1927 року переїхав до Києва, де «пытается вести антисоветскую работу среди кооператоров». Після повернення у вересні зі Стокгольму, куди їздив як відомий кооператор, «Левитський почав конкретно говорити про самостійність України». Поширював вірші антирадянського змісту, наприклад, «Повстань, народе, годі спати», які підписував літературним псевдонімом «Мирон Запорожець». Потім разом із сином розмножував на друкарській машинці й поширював. У жовтні 1929 року в секретному зведенні говорилося: «Левитский опасается своего ареста, но всё же надеется, что его арестовать не осмелятся, так как будет стыдно перед заграницей». «Хай арештують всіх українців, - говорив Микола Левитський, -  але самої ідеї державності України вони не арештують». Втім, була ще одна маловідома сторінка в біографії Миколи Васильвича. Вона пов'язана з гетьманською розвідкою восени 1918 року. На той час Павло Скоропадський активізував секретну діяльність у Кубанській Народній Республіці, куди послом і розвідником направив барона Федора Боржинського, а безпосередньо при ньому - за згодою начальника розвідвідділу Генерального штабу полковника Колосовського - з відповідальним завданням діяв полковник Костянтин Поливан. Потрібно було створити розгалужену розвідувальну мережу й, не лише вести збір інформації політичного і військового характеру, а й впливати на хід подій у проукраїнському руслі: розгорнути боротьбу проти засилля на Кубані, в Чорномор’ї і на Ставропольщині частин Добровольчої армії, необхідність протидії чорносотенно-монархічній агітації російського діяча монархіста й антисеміта Василя Шульгина (близький родич відомих у Єлисаветграді українських патріотів Шульгіних), поширення правдивої інформації про боротьбу кубанського козацтва і військово-політичну ситуацію в регіоні та відомостей про підтримку Україною самостійності Кубані. Отож, із Києва до Катеринодара прибула делегація Українського Національного Союзу на чолі з відомим кооператором Миколою Левитським для привітання Кубанської Крайової Ради. Левитський одразу ж зібрав навколо себе українських емігрантів, посилив ними свою делегацію і погодив свої подальші кроки з Поливаном. 1 жовтня вони разом сиділи в театрі у ложі дипломатичних представників, де зібралася на засідання Кубанська Крайова Рада. У протилежній ложі - верхи Добровольчої армії на чолі з Денікіним. Першими виступили донці, потім українці, а потім уже генерал Денікін. У привітанні донців містився заклик «старшого брата» до спільної боротьби з більшовиками за козацькі вольності й свободу козачих країв і за відновлення правового ладу в Росії. Коли черга дійшла до Костянтина Поливана, він зачитав вітання від імені Гетьмана і під грім оплесків зійшов зі сцени. За ним промовляв Микола Левитський. Він говорив довго, але слухали його уважно. Звертався українською від імені матері України до дочки Кубані, розповідав про історичну трагедію українського народу, про його воскресіння до нового вільного життя. На завершення навів сербську бувальщину про дзвін святого Лазаря, який мовчав увесь час турецького панування в Сербії і задзвонив у день визволення країни. …Далі події розгорталися настільки стрімко, що Поливан не встигав усе відображати у своїх звітах, які прагнув якнайшвидше надсилати до Києва, де з острахом споглядали на військові приготування Добровольчої армії. Цікаво, що його разом із Миколою Левитським, який представляв свого часу Кубань в Українській Центральній Раді, почали запрошувати навіть на таємні наради Президії Крайової Ради й уряду Кубані. Втім, незабаром, коли дипломатична місія гетьмана спробувала повернутися до Києва, 13 лютого 1919 року на станції Волноваха фірмовий вагон посла оточили солдати Добрармії. Федора Боржинського - «за ізмєну Росії»! - розстріляли в Юзівці (Донецьк), а Миколу Левитського «борці за єдіную і нєдєлімую» помилували, оскільки мав вигляд людини похилого віку. Отож, у своєму житті, крім кооперативного руху, як не дивно, Микола Васильович мав ще й трагічну причетність до розвідки на користь Української держави. 

Семен Могила

mogilaУсю зиму 1920 року серед хліборобів села Глодоси Єлисаветградського повіту тільки й було балачок про стрімкий рейд Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців. З-поміж тих, хто радо очікував наближення українського війська, був і 23-річний Семен Могила.

Ще наприкінці 1917 року глодоські селяни активно включилися у процес революційних перетворень. За прикладом інших вони сформували сотню Вільного козацтва для підтримання порядку на своїй території. Одним із керівників сотні обрали Василя Недайкашу, якого Семен добре знав і поважав. Звістку про те, що у рідному селі сформовано загін Вільного козацтва, Семен почув у містечку Рівному Єлисаветградського повіту, де працював реєстратором. Спершу подумав повернутися додому і записатися до його лав. Та як тільки дізнався про створення Української Центральної Ради, одразу подався до Києва. Там вступив до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом. Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, він уже командував юнацькою чотою – 30 хлопцями. Могила був старшим від інших і досвідченішим. Тому саме його послали наперед на чолі невеликого загону провести розвідку. На паротязі вирушили в напрямку червоних військ. Їм навіть вдалося зненацька напасти на передовий загін червоних і захопити кількох полонених. Сутужніше виявилося в бою під Крутами. Семен відчував відповідальність за підлеглих і дбав, щоб винесли з поля бою всіх поранених юнаків із їхньої сотні. Самому вдалося уціліти. Наприкінці 1918 року у Глодосах Василю Недайкаші вдалося зібрати чисельний загін, до складу якого увійшов і Семен Могила. З приходом Армії УНР загін перейменували на курінь Низових Запорожців Збірної Запорозької дивізії. А Семена Могилу воєнні дороги привели до гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії, котра відзначилася в боях проти Першої кінної армії Семена Будьонного (як підмітив краєзнавець з Кропивницького Сергій Каракулін, у 20-х роках українською мовою це прізвище писалося «Буденний», тобто відповідало слову «буденний», тобто неробочий, несвятковий) у серпні 1920 року. Потім були відступи, перебування у польських таборах для інтернованих військ. Його безмежну віру у відновлення української державності оцінили і запросили до роботи у Партизансько-повстанському штабі під керівництвом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника. Цей штаб був спеціальним органом Державного центру УНР в екзилі. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні й відновлення суверенної Української держави. З особливою увагою до Семена поставився начальник розвідувального відділу штабу полковник Олександр Кузьмінський. В умовах еміграції розвідувальна діяльність мала суттєві відмінності від тієї, яку доводилося здійснювати раніше з території України. Треба було вивчати територію України як майбутній театр збройного повстання. Керівним органом розвідувальної роботи Партизансько-повстанського штабу був його 2-й (розвідувальний) відділ. До його складу входили три секції: офензиви (розвідки), де- фензиви (контррозвідки) та пресова секція. На момент приходу Семена Могили там працювало сім офіцерів і допоміжний персонал. Одним із найголовніших напрямків їхньої роботи було направлення у різні регіони України розвідників і кур’єрів для підготовки ґрунту до майбутнього загальноукраїнського повстання. Влітку 1921 року з-поміж інших був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання і Семен Могила. Та коли він прибув у рідні краї, то з’ясував, що чекістам вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, певний час переховувався по обійстях глодоських жителів. У травні 1922 року Могила повернувся до Польщі. Він підготував докладний звіт про своє перебування на півдні України. Невдовзі Семен Могила мав знову вирушити в Україну. Але при спробі перетину кордону в ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року натрапив на прикордонний загін із радянського боку й був поранений та повернувся до Сарн. У цей час у Партизансько-повстанському штабі гадали, як перевірити агентуру, що залишилась у радянській Україні. Насамперед ішлося про колишнього сотника Армії УНР, учасника Другого зимового походу Дащенка. У середині 1922 року він легально за радянською амністією повернувся до УСРР і влаштувався викладачем до Харківської школи червоних старшин. Побратимам по той бік кордону це здалося дивним. Доки складали плани й визначали, як ліпше влаштувати перевірку сотника, якраз одужав Семен Могила. Саме на його кандидатурі зупинило свій вибір керівництво штабу як на одному з найдосвідченіших розвідників і кур’єрів. Допомагати йому призначили юнака Івана Вишнівського, який добре орієнтувався на місцевості. До кордону так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, в яку затесалися розвідники, супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня радянські прикордонники в містечку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу. Семен Могила сподівався, що це звичайна процедура і після якихось формальностей їх відпустять. Та не так сталося, як гадалося. Порушників кордону відправили до місцевого відділку ДПУ, де одразу взялися за юнака Івана Вишнівського, бо Семен чітко дотримувався визначеної легенди про якусь торгівлю крамом, матеріальну скруту в еміграції і бажання підзаробити грошенят. На юнака натиснули, і він про все розповів. Тоді взялися за Могилу. Семен тримався і лише 11 січня підтвердив те, про що вже й так розповів на допитах юнак. Співробітники Правобережного округу ДПУ УСРР неабияк зраділи, що викрили шпигунів. Під посиленою охороною обох арештантів одразу відправили до Києва в очікуванні заохочень і нагород. Натомість отримали про- чухана від керівництва ДПУ республіки. Чекісти вже схилили Дащенка на свій бік і налагодили оперативну гру з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ДПУ УСРР знало про прибуття агентів із Польщі й планувало контролювати весь процес. Понад те, мало намір через Дащенка довести дезінформацію для української та польської розвідок і дати змогу кур’єрам безперешкодно повернутися до Польщі. Та їхній арешт зіпсував усю операцію. Тепер не лишалося іншого шляху, як спробувати перевербувати Семена Могилу. Та все марно. У них нічого не виходило. Могила не піддавався ні на переконування, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. «Для перевербування органами ДПУ непридатний», – так після численних допитів записали слідчі у висновках. Після застосування всіх наявних у їхньому арсеналі засобів чекісти вирішили перейти до іншого плану. «Давайте замість затриманого пошлемо за кордон когось іншого, хто від його імені прозвітував би про виконання завдання і якось пояснив причину, чому Могила не повернувся», – запропонували на одній із нарад. Але Семен не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. «Я мав зустрітися лише з Дащенком, більше нікого не знаю», – стверджував він. Так тривало до середини лютого 1923 року. Потім його під конвоєм перевезли до Харкова. Там із ним кілька разів особисто зустрічався заступник голови ДПУ УСРР Всеволод Балицький, переконував стати на бік радянської влади. Коли і в нього нічого не вийшло, зайшли з іншого боку. Розшукали рідного брата, який був комуністом і працював у Оренбурзі редактором газети «Звезда». Той під диктовку місцевих чекістів написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та й це не подіяло. 24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Ще понад півроку він провів у камері смертників харківської в’язниці. Мабуть, ще сподівалися на те, що він змінить свою позицію. Не змінив і не розкаявся. У ніч із 22 на 23 березня 1924 року Семена Могилу розстріляли. Було йому тоді лише 25 років. 

Василь Недайкаша

nedaykasha 243x300Село Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, в якому він народився 20 березня 1896 року, також мало давню історію, пов’язану з українським козацтвом. Охочий до пізнання історії свого роду і рідного краю, допитливий і кмітливий, Василь, після отримання початкової освіти зголосився навчатися у вчительській семінарії у місті Олександрія з 1912 по 1916 рік. У гуртку патріотичної молоді займався популяризацією української літератури. В ході Першої світової війни Василя мобілізували до царської армії. У серпні, після прискореного курсу підготовки й присвоєння першого офіцерського звання прапорщика, його відправили на фронт. Почувши про формування українізованих частин, Василь одразу перейшов до одного з таких корпусів. Та невдовзі був демобілізований і повернувся до рідного села. Упродовж якогось часу викладав у щойно відкритій 1-й Глодоській українській гімназії, яка вирізнялася високою патріотичною спрямованістю. Паралельно брав участь у формуванні українських військових частин. Навіть вступив до Учительського інституту в Миколаєві, де провчився до березня 1919 року. На заваді стали більшовики, які на той час заволоділи містом і почали переслідувати активних учасників національного руху. Василь був змушений повернутися до рідного села. Влітку того самого року разом зі своїми односельцями на короткий час вступив до загону Нестора Махна. Невдовзі перейшов до діючої армії УНР. Під командуванням Тютюнника глодосцям одразу довелося пройти випробування в боях з денікінським корпусом генерала Слащова. А вже на Поділлі Тютюнник наказав Недайкаші повертатися додому, створювати партизанські загони, готувати повстання для підтримки майбутнього наступу і відновлення Української держави. У рейд білогвардійськими тилами Недайкаша вирушив разом із загоном повстанців отамана Гулого-Гуленка. 24 жовтня 1919 року в селі Писарівка їхні шляхи розійшлися. Василь пішов до Глодос. Перехворів тифом. У червні 1920 року Недайкаша привів глодосців на з’єднання з діючою армією УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, яка на той час тримала фронт проти більшовиків у районі Ямполя на Поділлі. Василь Недайкаша почав командувати 6-м куренем Низових Запорожців 2-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР. «Називали їх Низові, або недайкашівці – від прізвища їхнього командира Недайкаші, – так відгукувався про них командир кінного полку Чорних Запорожців. – Курінь був славний у нашій армії – його знали всі!». Наприкінці листопада 1920 року українська армія вимушена відійти до контрольованої поляками Східної Галичини. Низові Запорожці опинилися в таборі для інтернованих у місті Вадовіце поблизу Кракова. Тут Василь дістав підвищення в сотники. Виконуючи спеціальні завдання еміграційного уряду, неодноразово переходив кордон. А ще тривалий час нелегально перебував в Україні, добуваючи розвідувальну інформацію про настрої людей, політичні та військові обставини. Остаточно до Польщі прибув на початку 1927 року. Зважаючи на вже набутий досвід нелегальної роботи на теренах України, його призначили керівником першого (розвідувального) сектора II секції Генштабу Військового міністерства Державного центру УНР в екзилі. Цей сектор, або реферат, мав назву «Наступ» і здійснював розвідувальну діяльність на теренах радянської України. Для реалізації цих завдань на першому етапі спланували створити на території УСРР розгалужену мережу розвідувальних пунктів. Недайкаша охоче узявся за нову справу. Він швидко поставив на потік пошук, залучення до роботи і закидання в Україну агентів. Та це зіграло з ним злий жарт. Кількість не завжди переростала в якість. Василь це збагнув лише тоді, коли почалися проколи в роботі, затримання його інформаторів радянськими спецслужбами на кордоні. Та найтяжче було усвідомлювати, що окремих агентів перевербували чекісти. До такого повороту подій не всі були готові. Почалися взаємні підозри, докори, невдоволення. Недайкашу все це надто гнітило. Зрештою, призвело до того, що у липні 1933 року його усунули з посади начальника реферату «Наступ». З важким тягарем на серці він відійшов від справ розвідувальних і поселився на одній із ферм у Франції за сто кілометрів на південний схід від Парижа. Та довго на новому місці не зміг усидіти без діла. За якийсь час долучився до роботи місцевих українських організацій – Союзу колишніх вояків Армії УНР та Українського народного союзу. А влітку 1939 року на фермі організував пластовий наметовий табір. У роки Другої світової війни разом зі своїми колишніми побратимами з Армії УНР він став ініціатором вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німецькими загарбниками. Це саме про ті події писав Мирослав Небелюк у книзі «Під чужими прапорами»: «… Українська еміграція… вислала на поле бою п’ятитисячну масу українських добровольців, що зі зброєю в руках, з піснею на устах пішли бадьоро в бій… і в нерівній боротьбі клали свої буйні голови за Францію й за Україну рівночасно, відновлюючи ось так забуту вже традицію Григорія Орлика і його Січовиків». Після війни Недайкаша був одним із керівників Товариства колишніх вояків-українців у Франції. Від початку визвольних змагань в Україні він так більше й не повернувся до справи, якій прагнув присвятити усе своє життя, – учителювати і навчати дітей любові до Батьківщини. 

Юрій Городянин

gorlisgorskyyКоли в середині двадцятих минулого століття Юрій Городянин (майбутній автор легендарного «Холодного Яру» Горліс-Горський, життєві шляхи котрого неодноразово пересікали територію, що обіймає сучасна Кіровоградщина) опинився за кордоном, керівники української розвідки в екзилі доручили його побратимові по визвольних змаганнях Івану Литвиненку влаштувати його на помешкання та пильно придивитися, чи не є молодий чоловік більшовицьким агентом, бо на те були всі підозри. Зовсім недавно у Збірному запорозькому кінному полку імені Богдана Хмельницького, яким командував Литвиненко, Юрій був старшиною-кіннотником. Вони разом пройшли сотні кілометрів тилами більшовицьких і денікінських військ, стільки всього пережили… Зокрема, на початку лютого 1920 року полк дістався до холодноярівських сіл. Тоді вночі стояли сильні морози, і Юрій, задрімавши на бричці, незчувся, як відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати похід він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотронинському монастирі, де табором стояли гайдамаки Холодного Яру.  Після одужання вже хотів рушати навздогін своєї частини та холодноярці, яким бракувало старшин воєнного часу, переконали, що й тут не менш потрібний для справи боротьби за Україну. Ніколи не шкодував, що вирішив зостатися. Призначили осавулом 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру і дали псевдо Залізняк. Був хоробрим та надто довірливим. Був випадок, коли подарував життя полоненому начальникові міліції і відпустив його, а той згодом «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для холодноярців, а сам Юрій потрапив у полон. Тоді йому пощастило утекти й повернутися до Холодного Яру. А там побратими вже справили по ньому поминки. Підлікувавшись у Рівному (нині - обласний центр) і набравшись сил, Юрій почав викладати все пережите за минулі роки на папері. Це поглинало його з головою, ніби він переносився до Холодного Яру, і тоді Іван Литвиненко прагнув не заважати йому й не відволікати своїми розпитуваннями. Та не забував він і настанов керівництва: висловити свою думку стосовно можливої співпраці Городянина з більшовиками. А, виявляється,  трапилася з Городянином така незвичайна пригода. Навесні 1921 року, виконуючи завдання одного з холодноярських отаманів, він перейшов кордон і дістався Львова, де зустрівся з одним із керівників Партизансько-повстанського штабу Державного центру УНР в екзилі, генерал-хорунжим Юрком Тютюнником. Той уважно вислухав посланця з України, але чомусь поставився до нього насторожено. Напевне, низка провалів, спричинена активізацією роботи більшовицьких спецслужб у середовищі української еміграції, змушувала кожного новоприбулого просіювати крізь сито недовіри. Генерал не став утаємничувати Юрія у плани Партизансько-повстанського штабу і відправив у табори для інтернованих українських вояків. Можливо, зробив це заради того, щоб придивитися до нього і визначитися, як надалі використати у справі боротьби за Україну. Він бачив, що Юрій рвався у бій, та не хотів поспішати. Городянин повернувся в Україну навесні 1922- го і розпочав підпільну роботу під псевдонімом Горський. Спершу вів її у Києві, а потім на Поділлі. Кілька разів переходив Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію урядові УНР. Та через донос 3 квітня 1923 року Юрія затримали. Вісім місяців він провів за ґратами в ДПУ. Чекісти не змогли довести його вини і звільнили з-під варти. Та не залишили у спокої. І тоді, за завданням українського підпілля, Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ДПУ, ділячись усією отриманою інформацією з побратимами. Це допомогло зірвати не одну чекістську операцію. Та так тривало недовго. У 1924-му його за антикомуністичну підпільну роботу на Поділлі знову заарештували і засудили до 15 років ув’язнення. І тоді вирішив симулювати психічне захворювання задля того, аби потрапити до психіатричної лікарні, з якої легше було втекти. Не одразу повірили. Упродовж кількох років тримали у тюремній лікарні. За цей час довелося пізнати тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті у Херсоні перевели до психіатричної лікарні, звідки й утік. Спершу подався на Дон, потім на Кубань, Поволжя, в Нижній Новгород, у Москву, звідти помандрував до Білорусі. І ось тепер опинився на Заході України, в Рівному. Уся ця історія здавалася Литвиненкові неймовірною, як і багатьом іншим. Хтось у неї вірив. Хтось сумнівався. Та не Литвиненко, який переконав свого нового начальника у Варшаві, генерал-хорунжому Всеволода Змієнка в правдивості пояснень Юрія Городянина, і той, зрештою, також погодився з ним. Невдовзі Юрій Городянин зі стосом своїх рукописів перебрався до Львова, і вся ця епопея стала потроху відходити у Литвиненка на другий план. Та згодом він не без цікавості дізнався про те, що Юрій видав книжку «Ave dictator!» під псевдонімом Горліс-Горський. А за рік – повість «Отаман Хмара». У передмові до неї автор писав: «Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою в Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації – в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім із половиною місяців арештів ГПУ та більшовицьких тюрем, – я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки». Ще за певний час у Львові вийшли друком книжки «У ворожому таборі» та «Холодний Яр», які мали величезний успіх. Горліс-Горський брав участь в обороні Карпатської України. Відомо також, що в роки Другої світової Горлі-Горський навідувався до Холодного Яру і навіть деякий час проживав в окупованому гітлерівцями Кіровограді. Але, то вже зовсім інша історія…

Насамкінець додамо, що на сторінках згаданих книг Олександра Скрипника читачі знайдуть набагато детальніші розповіді про цих та інших розвідників, імена котрих тим чи іншим чином, пов’язані з героїчним і трагічним минулим нашого краю. 


237 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.