ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ
25.08.2017 | 09:47

Перші слова, які кропивницький спецпризначенець Василь Петринко сказав після поранення – не «мама», а «Україна» і «Росія». ФОТО

Перші слова, які кропивницький спецпризначенець Василь Петринко сказав після поранення – не «мама», а «Україна» і «Росія». ФОТО

З перших днів військових дій в Україні боєць 3-го полку спеціального призначення Василь Петринко, позивний «Джоні Желєзяка», служив в АТО. Пов’язав своє життя з військовою справою, хоча завжди мріяв бути футболістом. Йому пропонували навіть служити в складі Особливого Президентського полку, але матір Василя, Ірина, порадила обрати третій полк спеціального призначення. У котлі під Ізвариним Василь отримав поранення голови і втратив пам'ять. Тому його мама завдяки новинам і розповідям побратимів відновила хронологію перебування сина в АТО. Ірина, не вагаючись ні хвилини, вирушила на ворожу територію, щоб забрати Василя додому. Про непересічну долю родини мати з сином розповіли в інтерв’ю журналу «Persona».

Чому ти вирішив стати військовим?
Василь: Я завжди хотів пов’язати своє життя або з футболом, або з військовою службою. Ще зі школи мріяв вступити до Суворовського училища, готувався, але через певні обставини не вийшло, і я вступив до кібернетичного коледжу на програміста. Після коледжу у 2011 році я прийняв присягу на строкову службу, а вже в 2012 році вступив до лав Збройних Сил України і став розвідником у 3-му полку спеціального призначення. У військкоматі через мою гарну фізичну підготовку пропонували навіть піти у Президентські війська. Але я все-одно обрав спецназ.

Ірина: Він завжди був спортивним хлопцем: ходив на плавання, відвідував секцію дзюдо. Але по-справжньому захоплювався футболом. Спочатку займався на любительському рівні, згодом – більш професійно. Грав за команди Християнської футбольної ліги, заводу «Гідросила», «Студреспубліки», далі за команду «Армійського футбольного клубу», де грали його товариші по службі.

Що ти сказав матері, коли вас відправили в зону АТО?
В.: Я вже служив у Збройних Силах, коли розпочався Євромайдан. На той час ситуація була напруженою, і першого березня нас зібрали по бойовій тривозі. Матері я нічого не казав, бо тоді ще сам не знав, що буде.

І.: Я пам’ятаю той день. Увечері Василь, як зазвичай щосуботи, збирався прогулятися з друзями. Але поки я поралася на кухні, його плани змінилися. Він стояв переодягнений і з наплічником. Їх по тривозі викликали до частини. З того моменту і до зустрічі після поранення я його не бачила. Три доби нічого не чула від нього. Увесь цей час щовечора чергувала біля частини, щоб дізнатися хоч щось. На той час ніхто не знав, що буде.

Ваш батальйон чи не одним із перших потрапив у «котел». Як все трапилось?
В.: Перший важкий бій був 12 червня 2014 року у селі Дякове, Луганської області. Тоді нас оточили, один військовий загинув, було багато поранених. Уже в липні ми потрапили в «Ізваринський котел». Декілька днів були без важкої артилерії, патронів, їжі та води. 15 липня наші позиції обстріляли. У цей день загинуло вісім спецпризначенців 3-го полку, четверо отримали важкі поранення. У мене було мінно-вибухове поранення, відкрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку і крововилив. Щоб врятувати поранених, було вирішено відправити нас у лікарню на російській території у місто Гукове, Ростовської області.

І.: Ще до поранення він повідомив мені телефоном, що його побратим привезе до нас наплічник та бронежилет загиблого товариша (військові ніколи не покидають речей загиблих). Коли побратим Васі приїхав, обняла його, як рідного сина, розплакалася. Через десять днів повинна була бути ротація, і Вася повернувся б додому у відпустку. Але не встиг.
Коли я дізналася, що син поранений, як у будь-якої матері були шок та істерика. Я телефонувала всім, кому тільки можна. На мої дзвінки на телефон Васі відповідали феесбешники. Вони намагалися вивідати, кому я телефоную (оскільки паспорта при ньому не було), та де він служив. На всі їхні запитання я відповідала лише одне: «Я мама, яка хоче почути голос свого сина». Я передивилася усі новини на всіх каналах того дня. В одному з випусків новин побачила Васю. Його вантажили на ноші, голова була перебинтована. Тоді показали, як їх транспортували в Гуківську лікарню. Я завантажила це відео і передивлялася його знову і знову, вивчаючи кожен сантиметр його тіла. Ні хвилини не замислюючись, я поїхала до нього. Мені не було страшно їхати туди самій. У мене була мета – бути поруч із сином.

Ірино, що ви побачили, коли приїхали в лікарню?
І.: Перше, що я побачила – це купа феесбешників. Вони були на кожному поверсі, біля кожної палати. Вони допитували наших бійців, намагалися дізнатися будь-яку інформацію. Звичайно ж, наші хлопці мовчали. Вони навіть мене допитували і обшукували.
Спочатку не хотіли пускати до сина, бо він був у реанімації. Але я випросила, щоб мені дозволили побачити його хоча б на п’ять хвилин. Операцію йому робили «всліпу», тобто без жодного МРТ. Але, дякувати Богу, вона пройшла більш-менш успішно. Перш ніж ми поїхали, до лікарні потрапив наш 19-річний військовий, Віктор Лютий. Він поранений три кілометри ніс на собі свого капітана, якому пробило легені.

А як до вас ставилися звичайні жителі Гукова?
І.: Медперсонал лікарні був досить стриманим. Вони не показували жодних емоцій, а просто виконували свою роботу. А росіяни, в яких ми на той момент жили, вважали, що вони рятівники, і якби не вони, то наші хлопці загинули б. Це і не дивно, адже по телебаченню там показували зовсім несумісні з реальністю речі. Але ми мовчали і чекали, коли нас врешті-решт відпустять.

Як ви все-таки повернулися в Україну?
І.: Консул України у Ростові-на-Дону Олександр Ковтун домовлявся з «Червоним хрестом», щоб нам надали можливість вилетіти, адже, в принципі, наших хлопців не хотіли відпускати. Їх хотіли залишити там полоненими. Але тоді трапилася трагедія, яка змусила їх відпустити наших хлопців. 17 липня над Торезом впав малайзійський літак. Тому РФ вирішила показати, яка вона «хороша», і надала нам усі умови для повернення в Україну. 25 липня усіх важкопоранених спецрейсом доставили у Київський військовий шпиталь.

Який був стан у Василя по приїзді до Києва?
І: Протягом трьох тижнів він був у комі. Лікарі боролися за його життя, і лише за місяць його перевели з реанімаційного відділення в загальну палату. Процес реабілітації був дуже складний. Василь вчився заново говорити і ходити. Коли опритомнів, нікого не впізнавав, навіть мене. Він просто дивився на мене, а я навіть не знала, розуміє він мене, чи ні. Вперше син почав реагувати, коли по телефону почув голос командира 3-го полку Олександра Трепака (позивний «Редут»). Я зрозуміла, що Василь чує і розуміє, коли в нього почали котитися сльози і він намагався щось сказати, але не виходило. Коли мені телефонували його друзі, я завжди давала слухавку сину, бо йому тоді дуже потрібна була підтримка.

Перші слова, які він сказав після поранення – не «мама», а «Україна» і «Росія».  Я спочатку думала, що він вже ніколи не стане таким, яким був до поранення. Але потім я взяла себе в руки і почала активно займатися реабілітацією сина. Він дуже сварився, сперечався зі мною і реабілітологом, йому простіше було лежати. Але згодом ми почали його піднімати на ноги. Також Вася почав краще говорити, але з пам’яттю все ще були проблеми. Коли до нього в гості приїхали друзі, він згадав їхні обличчя, але не міг згадати імен.

У такий важкий період реабілітації дуже важко впоратися з усім наодинці. Хто вас підтримував?
І.: Звичайно, це родичі, вони усіляко підтримували нас. Але мене вразили наші волонтери. Якби не вони, ми б давно зазнали поразки. Вони підтримували наших хлопців у лікарні, влаштовували концерти, приносили домашню їжу і просто розмовляли з ними. Моральна підтримка – найважливіша для поранених. Також Васю підтримували його друзі.

В.: Так,  хлопці навіть провели благодійний матч з футболу на стадіоні «Зірка», де грали у складі команди «Студреспубліка» проти команди чиновників міста. Тоді зібрані кошти витратили на ще одну операцію та подальшу реабілітацію. Після матчу вони приїхали до мене, привезли м’яч, форму і прапор. Також до нас у госпіталь приїжджав Святослав Вакарчук. Справжньою несподіванкою для мене став візит Олександра Шовковського. Він приніс мені м’яч із автографом.

І.: Я пам’ятаю той день. Я на деякий час вийшла з палати, а коли повернулася, то не могла зрозуміти, що трапилося. Вася був такий радий, намагався мені щось сказати, але я не розуміла. Тоді мені його друзі сказали, що до нього приходив Шовковський.

Як підтримала вас держава?
В.: 14 серпня 2014 р. Указом Президента України нагородили орденом «За мужність  III ступеня» і присвоєно звання сержанта. А загалом підтримували нас волонтери. Це єдині люди, які роблять щось, не чекаючи нічого у відповідь. Так, цього року я отримав квартиру, за якою стояв у черзі по інвалідності. Проте навіть зараз, коли мені вкотре потрібно зробити дороговартісне МРТ, ми повинні самі шукати на нього кошти.

І.: Про нас згадують тільки тоді, коли чиновники запрошують нас на заходи за їхньої участі, щоб «попіаритись».

Чим ви займаєтеся зараз?
В: Ми з мамою взяли участь у фотопроекті «Якби не війна» у блоці «Матір із сином». Також я пробував свої сили у волонтерській діяльності. Разом з волонтером з Києва ми подарували дитячому будинку «Барвінок» диван, який був їм потрібен.
Після реабілітації я продовжив навчання в ЦНТУ і в 2016 році здобув вищу освіту.
Я дуже сумую за армією і хотів би повернутися, однак мене комісували через травму. Хочу знайти роботу, ще більше мрію повернутися до тренувань з футболу.

Автор: Дар'я Барвінок

1275 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.

 



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.