ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Олена Журлива: вона могла б стати дочкою Лесі Українки…

Олена Журлива: вона  могла  б  стати  дочкою  Лесі  Українки…

Вперше вони зустрілися, коли юній поетесі із містечка Сміла, що на Черкащині, Олені Пашинківні (у літературу  вона ввійде і залишиться у ній як Олена Журлива) було лише 14. Дівчинка принесла  Лесі, яка була для неї найвищим авторитетом, свої вірші.

«О, панно Інно…»

« …Її  зустріла Олена Пчілка, мати Лесі Українки, яка привітно сказала: «Заходь, заходь,та чого ти така несмілива?» В глибокому кріслі сиділа поетеса.  Її розумні допитливі очі немов заглядали в саму душу. Із зошитом в руках стояла сестра перед корифеєм літератури і боялась зайвий раз дихнуть… Леся Українка звернулась до сестри з такими словами: «Сідайте, панно Олено, і почитайте що ви принесли в своєму зошиті». Сестра прочитала декілька своїх віршів, пам’ятала, що голос  у неї тремтів і зривався.

Леся Українка все зрозуміла: і її хвилювання, і її вік. Тоді сказала: «Людина мусить мати мету у житті. Треба любити свій народі творити для нього, але для цього треба багато-багато працювати. Пишіть і приходьте ще, панно Олено…»

Ще раз бачилась сестра з безсмертною поетесою. На цей раз Леся Українка була привітніша з сестрою,казала: «У вас попереду життя, прийде й любов, але не зраджуйте своєму призванню, пишіть, працюйте». Наостанку простягла сестрі руку й посміхнулась до неї.

А третя зустріч з великою поетесою була остання. Коли привезли її в труні до Києва.»

Так описала ці зустрічі  сестра Олени, яка стала для неї найближчим другом і опорою на все життя, Катерина Вишницька.  А життя юної поетеси брало стрімкий розгін. До столиці вона приїхала вчитися. Спочатку у Печерській гімназії імені Плетньової. Потім – Київський інститут народної освіти. Крім поетичного таланту мала чудовий голос. Співала у церковному хорі, яким керував Олександр Кошиць. Збереглись свідчення, що люди спеціально приходили до храму, аби послухати її соло. Вже пізніше, у 1929-1930 роках один сезон вона співатиме у  Київській опері. А ще Олена була дуже красива зовні, рвійна і смілива, тож дуже легко, можна сказати тріумфально, ввійшла у літературно-мистецькі кола тодішнього Києва.

Сестра Катерина, на кілька років молодша від Олени, з якою вони разом здобували освіту, згадувала: «…На Володимирській вулиці, недалеко від Золотих воріт, був клуб «Родина», яким завідував і керував композитор М. В. Лисенко. Коли сестра була меншою, то співала Лисенку українські народні пісні, яких її навчила наша бабуся. …У 1916 році сестрі було вже 18 років, і вона під акомпанемент Лисенка співала романси і з невеличкої естради читала свої і чужі вірші. У цьому клубі «Родина» часто бував і П.Г.Тичина. …Був студентом Київського комерційного інституту, дуже часто й охоче Тичина читав сестрі свої вірші, і часто приказував: «Тільки не лайте…» …Бували  там тоді Олександр Олесь, Юрій Сірий (справжнє прізвище Тищенко), Максим Рильський, Микола Вороний та інші, іноді Винниченко».

Молодий Тичина закохався в Олену Пашинківну. Прихильно ставився й до її сестри, принаймні вона стверджує, що вірш «О, панно Інно…» присвячений саме їм. Це пізніше підтвердила і дружина Тичини та поет Дмитро Косарик, який теж дружив із сестрами. Як би там не було, але дружні,теплі стосунки вони зберегли на все життя. Павло Григорович, як міг, у тому числі й матеріально, допомагав  їм, особливо  у  тяжкі часи, які настали  у другій половині 30-их. Вже наприкінці життя Олена Журлива написала спогади про Тичину. І, як стверджує літературознавець Людмила Сікорака, віддала їх Григорію Донцю, який, прочитавши, вирішив ознайомити з ними Лідію Петрівну, дружину поета. Лідія Петрівна спогади спалила, бо були, нібито, надто відвертими.

Тим часом Олена закінчила інститут зі званням, яке на нинішні часи відповідає кандидатові філологічних наук і почала викладати  рідну мову у школі на околиці Києва (пізніше -- школа №8).  Через кілька років Олена Костівна переїздить у Харків працювати у державному видавництві України. Тут у1926 році виходить  її  перша книга «Металом горно», пізніше друга – «Багряний світ». У Харкові вона вийшла заміж за інженера Петра Котова, який займався тоді дуже перспективною роботою – будівництвом мартенів. Чоловіка направляють на роботу в Москву. Але є версія, що однією з причин переїзду для Олени Журливої стала палка любов іншого знаменитого поета – Володимира Сосюри, від пристрасті якого вона змушена була тікати.  

Але у Москві її чекали арешт (у жовтні 1938-го була звинувачена, як українська поетеса, у антирадянській діяльності), тюрма, тяжкий етап, роки заслання і принижень. Присудили спочатку три роки, потім ще сім. Завдяки клопотанню Павла Тичини вдалося повернутися раніше – у 1944-му. Але  через тяжку непосильну працю та укус отруйного кліща здоров’я було підірване назавжди.

Чоловік, відразу після її арешту, одружився з іншою жінкою, хоча слав посилки і навіть одного разу приїздив. Та, повернувшись із заслання, Олена Костівна залишилась одна. Лікарні, біль, хвороба, бідність. Поряд була тільки сестра. Поневірялися вони то в Дніпропетровську, то у Харкові, поки нарешті не осіли у тодішньому Кіровограді, де жила їхня родичка.

«Ми  беззастережно  любили  її…»

Крім поетичного та співочого, Олена Журлива, очевидно,  була  наділена ще й  педагогічним даром. Кілька перших років її роботи у школі, здається, не могли залишити значного сліду у душах вихованців. Але зберігся спогад її учениці Неоніни Конончук (ввійшли до збірки «Я одна…», виданої у нашому місті до 100-річчя поетеси), яка дуже тепло згадує свою вчительку: «У 1922 році у нашу школу прийшла молода, красива, лагідна і дуже привітна вчителька. Одягнена була завжди в білосніжну блузку і темного кольору спідницю, а на голові яскрава, червона в квітках українська хустка. …Олена Костівна зачарувала нас і протягом усіх майже п’яти років її праці у нашій школі ми беззастережно любили її. Кожен з нас був щасливий, коли по дорозі у школу чи додому ішов поруч, спілкуючись з нею. Багатьом школярам вона замінила матір, не одне сирітське серце, якому так бракувало материнської ласки, горнулось до неї.»

У цій школі на той час працював інший відомий український письменник – Степан Васильченко. Він також вів літературний та театральний гуртки, разом з дітьми випускав стінну газету та рукописний журнал «Наша школа». До цієї роботи активно приєдналась Олена Журлива, вона уміла дуже живо, зримо і безпосередньо розповідати дітям про класиків української літератури, адже з багатьма сучасниками була знайома особисто.

Цей досвід згодився їй і по приїзду у наше місто.  Так само близько п’яти років вона викладала мову і літературу у Кіровоградській середній школі №3.  Звідтоді пройшло більше шести десятиліть.  А її учні, уже дуже літні люди, і досі відвідують  могилу своєї вчительки, згадуючи її голос, той вплив і чар, який вона справляла на них.  Про це розповіла її колишня учениця Ганна Бур’янська під час зустрічі на вшанування 120-річчя  вчительки і поетеси, що відбулася у школі, яка тепер носить її ім’я і де діє її кімната-музей.

 *  *   *

По приїзді у Кіровоград Олена і Катерина, вимучені хворобами та нестатками, жили дуже тихо і скромно. У школі на перших порах і не знали, що вчителька Олена Костівна Котова -- відома поетеса, член Спілки письменників (після реабілітації у 1957 році її поновили у Спілці). Але тут знову допоміг Павло Тичина.

-- На одному із  письменницьких з’їздів у Києві, де був присутній і тодішній голова обласного літературного об’єднання  Віктор Ярош,-- розповідає директор міського літературно-меморіального музею імені Карпенка-Карого Катерина Лісняк, -- Павло Григорович попросив його передати привіт Олені Костівні. Віктор Ярош тоді не знав, про кого йдеться. А коли Тичина пояснив йому, то, повернувшись у Кіровоград, відразу ж знайшов скромну хатину на вулиці Фонтанній. Звідтоді місцеві літератори стали тут частими гостями.

Слід віддати належне і тодішній владі – сестрам допомогли провести водогін, газ. А допомога  ця дуже  знадобилась, бо останні шістнадцять років життя Олена Костівна була прикута до ліжка. А в останні роки не могла навіть говорити, Катерина Костівна записувала  віршовані рядки, які вона не переставала складати навіть у такому стані, вгадуючи слова по губах.

Після заслання та поневірянь, наступна книжка Журливої вийшла тільки  у 1958 році. Більше чверті століття перерви у творчості. Та й не міг не позначитися той фізичний та духовний  злам, який  так безжально пройшовся по її долі. Всього видано 11 книг поетеси,з  них кілька дитячих. На ювілейній зустрічі у третій школі вони дуже зворушливо звучали  з уст учнів молодших класів.

Але в останні роки (померла поетеса у червні 1971-го) у її творчості з’явилось багато кон’юнктурних творів, які не несли уже на собі відбитку того природного  таланту і  кипучої енергії, як  у часи її молодості. Вона могла б стати творчою дочкою Лесі Українки, але яскравий талант згасила радянська репресивна машина та комуністична ідеологія, перемоловши її надії і поставивши  собі на службу.

Але світло її доброти, людяності і тієї рвійної творчості, якою встигла осяяти свій шлях, залишаються а пам’яті земляків.

На знімках: Олена Журлива в молоді роки; меморіальна дошка на середній школі № 3 м. Кропивницького, де вона викладала.
519 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.