ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

На терезах демократії: з приводу старту президентського марафону

На терезах демократії: з приводу старту президентського марафону

«...І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігигикає, ремигає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудакає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п'є квас, їсть тараню, "будькає", лускає насіння і крутиться на каруселі... А над усим над оцим голоблі, голоблі, голоблі...». 

Це – картина ярмарку патріарха українського гумору Остапа Вишні. Якщо ж в останньому реченні поміняти «голоблі» на «вила», то вийде картина українського політикуму у фазі президентських перегонів. 

Офіційно про свою участь у них поки не заявив жоден претендент на папаху (рано!), до передбаченого законом початку виборчої кампанії ще довго, а вже кілька місяців поспіль  соціологи вибудовують рейтинги можливих кандидатів. У першій шерензі (іноді міняючись місцями) непохитно стоять Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко, Олег Ляшко, чинний президент, Юрій Бойко, Вадим Рабинович. Соціологи вирішили, що саме ці політики сьогодні є головними претендентами. (Як кажуть у народі, де ще та корова, а баба вже з відром стоїть). 

Позаду зіркових кандидатів лаштуються Ківа, Каплін, Савченко, Богословська, Штепа, Насіров, Вакарчук, Зеленський, Бобул, Добкін, Кернес, Скоцик. І це ще далеко не все – на підході Наливайченко, ряд інших відомих політиків, котрі поки що не виказують президентських прагнень, а з-за «поребрика» виглядає той, що в тіні сидить, –  Віктор Медведчук.

Багато з перелічених осіб подалися на різні телешоу, добре, що таких нині не бракує, –  хто людей побачити, хто себе показати. Тим більше, що, за словами спеціаліста в галузі політичної та електоральної соціології Ірини Бекешкіної, «кого немає в «ящику», того немає в суспільній свідомості». 

Я довіряю цій жінці, познайомився з нею ще під час виборів третього президента України і часто звіряюся з її висновкам та оцінками. Вона, зокрема, постійно нагадує про небезпеку популізму: «Аукціон обіцянок призводить до того, що в деякі з них хочеться вірити. Люди навіть із здоровим глуздом сподіваються: бодай щось, але дадуть. Звідси й патерналізм. Держава ж повинна щось давати, інакше навіщо вона взагалі? А політики це згодовують. Чим змагальнішою є політика, ти більше популізму». На жаль, багатьом дуже важко зрозуміти, що «данайці» нічого просто так не дарують, розраховувати потрібно перш за все на себе. В тому числі і у формуванні влади. Вже ж ніхто не примушує голосувати за того чи іншого політика. Ніхто не засилає туди, де Макар телят не пас, за критику, скажімо, провладного кандидата. Нікому не загрожують кари єгипетські за те, що відмітку поставив не навпроти рекомендованого згори прізвища, та й голосування у нас  і справді таємне. Але ж голосують за того, хто більше обіцяє: може й дасть. Не дасть, а коли й дасть, то назад забере. Той, хто справді хоче поліпшити наше життя, у президенти чи депутати не йде із гречкою за пазухою. А тому все оте, що на телешоу «говорить, лається, христиться, заприсягається», не що інше, як гра у підкидного з рідним електоратом. І нам належить розібратися, хто говорить правду, а хто лається, божиться, матюкається і хто крутиться на каруселі. Хоча й не просто, бо ми поки що чуємо тільки критику та запевнення в любові до українців і неньки України. Виявляється, її люблять, навіть,  Євген Мураєв із Вілкулом, та так, що мимоволі згадуєш слова Тараса: «Ви любите на братові шкуру, а не душу»). 

Обіцянки, обіцянки... Казав пан: кожух дам; та слово його тепле. У принципі, вибори – це завжди ярмарок, і слід бути уважним, щоб тебе не обдурили, не  обважили, не обрахували. Так воно у всьому демократичному світі. У нас же це робиться особливо цинічно. Охочих помахом президентської булави подолати корупцію та беззаконня щораз більшає. Є серед них і ті, хто справді хоче щось змінити в Україні на краще. От тільки таких там, у перших рядах політичного партеру, раз-два, та й по тому. Решта на терезах демократії гойдається зі сторони в сторону, перескакує від партії до партії, з команди одного гаранта до наступного – лиш би залишатися при владі.. Це сумно. Але й обнадіює. Бо у цей же час «на галерці» формується суспільство, далеке від них, не заражене бацилою наживи і таке, що не страждає на синдром совка.

Та надії – надіями, а є ще й такі поняття, як розбірливість і пильність.  Втягнувшись у пристрасті на телеекрані, ми забуваємо, що все це відбувається в умовах гібридної війни і що від нашого майбутнього вибору залежатиме не тільки рівень подальшого життя, а й доля української державності.  Не помічаємо, як у кожному телешоу  «двадцять п’ятим кадром» у нашу свідомість просочується антиукраїнська пропаганда. Не задумуємося, що стоїть за заявами зразка «Мир за будь-яку ціну». Бо відверто зізнатися у проросійських позиціях – справа не стільки небезпечна, скільки безперспективна. А от під виглядом критики тих чи інших дій влади (у переважній більшості заслуженої) нам підсовують думку про Україну як Failed state -  країни, що не відбулася. Згадаймо хоча б реакцію на дії наших силових структур із запобігання замаху на Аркадія Бабченка: кілька днів підряд просторікування по факту і, вибачте за тавтологію, фактично жодної беззастережної підтримки. Натомість галас із приводу неправомочності дій силовиків, свідомо урізане наведення зауважень окремих закордонних політиків та істеричне: «Они должны извиниться перед всем миром!». На одному із телешоу «група товарищей» аж синіла від обурення: Дмитро Співак («Чтобы не случилось – сразу «рука Москвы»),  політконсультант Руслан Бортник («Теракт против общественного мнения»), Нестор Шуфрич («Про це небезпечно говорити правду»), екс-нардеп з туманним минулим Кирило Куликов («Мне стыдно за страну, в которой я живу»). Запросили із фактично політичного небуття  Валерія Пустовойтенка - прем’єр-міністра часів Кучмии та радника президента Януковича, щоб він також висловив своє «фе». Бракувало лише всезнаючого Гордона з його «Страна фактически гибнет». І жодного слова на адресу Москви, котра не тільки поспішила заявити на весь світ, ніби Бабченка знищили українські спецслужби, а й завела з цього приводу кримінальну справу та насмішила Раду безпеки ООН. 

Не треба великого політичного досвіду, щоб зрозуміти позицію спікерів, потрібно лише уважно слухати не тільки те, що вони говорять, а і як говорять. Дискредитація української державності – одна із складових дій російської сторони напередодні президентських і парламентських виборів в Україні. Її мета домогтися обрання проросійського глави нашої держави і такої ж парламентської більшості. Адміністрація Путіна поставила перед політтехнологами Російського інституту стратегічних досліджень завдання здійснити оцінку електорального потенціалу громадян України, котрі перебувають на тимчасово окупованих територіях, а також тих, що тимчасово проживають в Росії, стосовно можливості «стимулювання їхнього волевиявлення» на підтримку прокремлівського кандидата на президентських виборах 2019 року. Дослідження проводитимуться під керівництвом  політолога, директора Центру політичної кон’юктури РФ Олексія Чеснакова. Його командою розробляються схеми «виборчої мобілізації» громадян України – «керованого голосування» в Російській Федерації і паралельно активної передвиборчої роботи в  самій Україні. Москва розраховує на таку кількість «мобілізованих», якої буде достатньо для забезпечення виходу у другий тур президентських виборів кандидата, вигідного для неї, а в подальшому –  його перемоги.  І це – не фантазії та здогадки. Це – сувора дійсність.


154 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.