ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Мрія літати стала фатальною для льотчика Олександра Сабади

Мрія літати стала фатальною для льотчика Олександра Сабади

«РК» продовжує цикл публікацій про героїв АТО, щоб віддати хоча б невелику часточку суспільного боргу за їхній подвиг.

Першим загиблим на Сході військовим, якого прийняла кіровоградська земля, був майор Олександр Сабада. Проводжаючи бійця в останню дорогу, на прощальній панахиді присутні скандували «Герої не вмирають!».

Олександр Сабада родом із Черкащини. Народився 9 жовтня 1979 року в селищі Мошни в родині військового. Тому сім’я часто переїжджала з місця на місце, а після розпаду Радянського Союзу осіла у Чернігові. Тут Олександр і продовжив навчання у школі.

З дитинства хлопець вирізнявся самостійністю і цілеспрямованістю. У 13 років вирішив вступати до «суворівського» училища. І хоча мама була категорично проти, Олександр безкомпромісно заявив, що хоче всього добитися сам, а не сидіти біля її спідниці. Так він став кадетом Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім у 1996 році, вступив до Харківського інституту льотчиків військово-повітряних сил, який закінчив у 2000 році за напрямком «авіація та космонавтика», отримавши спеціальність «Офіцер управління військами оперативно-тактичного рівня». Олександр дуже хотів літати.

У 2001 році на Кіровоградщині хлопець зустрів свою майбутню дружину Тетяну. Вона теж пов’язала своє життя з військовою службою, служила у гарнізоні Канатове. Вже через багато років потому, подружжя дивувалося збігу обставин, які підштовхнули їх одне до одного. Спільний знайомий Тетяни й Олександра запросив їх до себе на весілля, яке святкували в Кіровограді. Але так склалося, що потрапити на нього було непросто. Олександр в той час був у Вінниці. А Тетяна того дня працювала і не змогла відпроситися. Пропустивши найцікавіше, на її думку, розпис у РАГСі та фотографування, спочатку вирішила, що не піде й на застілля. А вдома вже передумала, зібралась і поїхала вітати друзів. Олександр також в останній момент вирішив їхати, швидко зібрав речі і пішов на трасу ловити попутку до Кіровограда. 

Щойно Тетяна зайшла до квартири, де гуляли весілля, її погляд упав на Олександра. Той незабутній момент вона називає коханням із першого погляду. А хлопець тоді подумав, що «зайшла дівчина, мов ясне сонечко». Молоді люди познайомились і почали зустрічатись. Сашко присвячував Тані вірші. Вони їздили один до одного в гості. Хлопець тоді служив у Коломиї Івано-Франківської області. Згодом Тетяна й Олександр вирішили, що їхні стосунки переросли в більш серйозні й у 2002 році вирішили одружитись. Дівчина поїхала від батьків і перевелася служити до Коломиї.

У подружньому житті Тетяна відчувала себе наче за кам’яною стіною. Не просто заміжньою, а за чоловіком. Адже Олександр її завжди оберігав, піклувався про неї. Він відгороджував рідних від будь-яких проблем, вирішував їх сам. Її стосувались лише домашні жіночі клопоти, діти, готування, прибирання.

У 2002 році в молодого подружжя народився первісток. Хлопчика назвали  Олегом. Тетяна з Олександром розраховували на пологи аж через два тижні, а тому не встигли як слід підготуватися, купити все необхідне. Але малюк вирішив з’явитися на світ передчасно. Це була субота, і на Західній Україні тоді в такий день не працював жоден магазин. Тому новонародженого навіть не було б у що вдягнути.

Та Олександр побіг до друзів та сусідів і назбирав у них пелюшок, шапочок, дитячого одягу. До вечора усе це виправ, висушив над газом, випрасував і приніс у пологовий будинок. Здивуванню Тетяни не було меж. Але в цьому й був увесь Олександр. У нього завжди на першому місці стояли родина й сімейні цінності. Для Тетяни він був найуважнішим чоловіком у цілому світі. Весь свій вільний час чоловік присвячував сім’ї. 

Коли ж Україну спіткала чергова криза, і почали закривати льотні частини і різати літаки, родині довелося тікати з Коломиї від безробіття. Через постійні переїзди і холодні квартири у сина розвинулася астма. Роботу вдалося знайти в іншому гарнізоні у Житомирі. Олександр перекваліфікувався і рік прослужив на землі. Але дуже важко це пережив, адже його душа хотіла літати. Тож він знайшов місце вертольотчика в полку у місті Броди на Львівщині. Пройшовши спецкурси у Миколаєві, Олександр Сабада знову почав літати.

Життя почало налагоджуватися, більше ніщо не заважало їхньому щастю. Сьогодні, згадуючи чоловіка, Тетяна каже, що бажає такого жіночого щастя, як було у неї, кожній жінці. Олександр ніколи не повертався додому з відряджень із порожніми руками, завжди приїздив з подарунками для дружини й дітей. Після роботи вони полюбляли гуляти вулицями маленьких Бродів. Часто їздили до лісу за ягодами і грибами. Олександр дуже любив збирати гриби, був затятим грибником. Він був прекрасним батьком, який міг будь-що пояснити синові. А ще мав золоті руки. За 12 років поріг їхньої квартири не переступав жоден майстер. Він сам міг зробити й полагодити будь-що. Та найбільшим захопленням Сашка все ж була авіація. Він навіть займався авіаконструюванням. Удома кілька полиць були заставлені змайстрованими ним власноруч літачками. Сашко обожнював  свою професію, жив і дихав нею.

Проте вона не забезпечувала гідного заробітку. Тому, щоб прогодувати родину, Олександр брав участь у миротворчих місіях в Африці. У 2008 році виконував патрулювання на вертольоті у Ліберії, у 2011-му – в Конго. Там були справжні «гарячі» точки.

У 2011 році у Сашка й Тетяни народився другий син, якого назвали Максимом. Олександр дуже чекав на другу дитину, сподівався на донечку.

Коли в Україні почались революційні події, у родині ставлення до цього було неоднозначним. Олександр не схвалював революційні методи, Тетяна ж вважала правильним, що люди об’єднались і вийшли проти «режиму». Коли ховали героїв Небесної Сотні, Олександр був у відпустці. Тетяна співпереживала родинам загиблих. Вона не могла уявити, що відчувають люди, які втратили близьких у мирний час, і взагалі, як таке могло статися в Україні. Олександр тоді сказав: «Не бійся, це громадянська війна, нас, військових, не будуть туди направляти».

А потім Росія анексувала Крим. Родина часто обговорювала ситуацію з півостровом, не могла збагнути, що його здали без бою. І Тетяна, і Олександр вважали, що якби оборону почали з Криму, то, може, не було б всього цього на Сході країни.

Тим часом війна потроху наблизилась і до родини Олександра Сабади. Навесні 2014 року усіх військових у Бродах перевели на казармений режим. Сашко прибіг додому 8 березня о 9 ранку, привітав дружину зі святом, дорогою навіть встиг прихопити коробку цукерок. А вже наступного дня, 9 березня, вилетів на Схід. Тоді він ще летів не на війну, адже активних бойових дій не велося. В його обов’язки входило патрулювання кордонів між Україною та Росією. Він із товаришами навіть не мав зброї, фактично літав «голим».

Олександр не раз розповідав про ставлення до льотчиків, так званої «блакитної крові» Збройних сил, місцевого населення. Одного разу в їдальні офіціантка обізвала його з товаришами бандерівцями і фашистами, кричала «летіть геть». Також Олександр казав, що не довіряє військовим зі Сходу і від декого можна чекати удару в спину. Він підозрював, що серед них були й такі, хто «зливали» інформацію ворогу, навіть серед вищого керівництва. Тому свої завдання обговорював у дуже вузькому колі льотчиків, які прилетіли разом з ним із Бродів.

На Великдень минулого року родині ще вдалося зібратися разом. А наступного дня чоловік знову полетів на Схід. Вранці 2-го травня він вилетів до Слов’янська з рятувальною місією. Сепаратисти тоді вперше збили український вертоліт, була інформація, що один пілот вижив. Олександр разом з екіпажем мав його розшукати. Медики й рятувальники летіли на вантажному МІ-8. Їх прикривало двоє бойових вертольотів. На одному з них був Олександр Сабада.  

Напередодні Олександр зідзвонювався з дружиною. Це було 1-ше травня. Він тоді повернувся ввечері із завдання. Вони спокійно поговорили, все було добре. Він сказав, що побіжить до друзів, вони шашликів насмажили й хотіли трішки посидіти компанією. Сашко пообіцяв, що якщо не сильно пізно закінчаться посиденьки, то перетелефонує. Пізно ввечері їй на телефон прийшло романтичне повідомлення від чоловіка. Перебуваючи у зоні АТО, він знову почав писати коханій вірші. Але Тетяна дуже втомилася і вирішила відповісти наступного дня. Цю есемеску вона й сьогодні береже у своєму телефоні.  

Вранці зателефонував її батько, запитав чи спілкувалась вона з Сашком. Вона відповіла, що – ні, адже ще рано. Але пізніше, коли почала йому телефонувати, він не відповідав. Протягом години вона набрала його разів із 30, від хвилювання її всю трусило. Тоді зателефонувала батькові, запитала, що трапилось. «Збили два вертольоти. Показали по телевізору», – відповів той. Тоді ще не було відомо, скільки загиблих. Сказали лише про двох льотчиків, доля інших невідома. Згодом Тетяна дізналась, що коли вертоліт Олександра заходив на посадку, по ньому поцілили сепаратисти. Шансів вижити не було.

Для родини ця звістка стала шоком, бо на той час ще не було активних бойових дій, тому ніхто не передчував лихого. Це були одні з перших збитих українських льотчиків. 

Рідні загиблих вважають, що це була показова, спланована сепаратистами акція. Адже це спеціально знімалось на відео. Терористи, на їхню думку, прекрасно знали, що саме там пролітатимуть вертольоти.

Коли стало відомо про трагедію, вище керівництво на всю країну з екранів телевізорів заявило, що загиблим льотчикам буде присвоєно звання Героїв України, і кожна родина отримає по квартирі. Олександр загинув у званні майора. Посмертно йому присвоїли звання підполковника та нагородили орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня «За мужність».

Коли до них додому приїхав генерал, щоб вручити орден, син розвернувся й пішов в іншу кімнату. «Мені ця нагорода не потрібна, нам обіцяли Героя України», – сказав він.

Після загибелі чоловіка Тетяна з дітьми переїхала до Кіровограда, де живуть її батьки. Тут, на Лелеківському кладовищі, поховали Олександра.

Одного разу Таніна мама розповіла, що старший син цікавився професією журналістів. Хоча раніше Олег не виявляв до неї жодного інтересу. «А правда, що журналіст може скрізь пройти, щоб взяти інтерв’ю?», – запитав хлопчик. Потім посидів, подумав і сказав: «Я, коли виросту, стану журналістом, прийду на прес-конференцію і вб’ю Путіна». Вдруге він це повторив на могилі батька: «Я виросту і вб’ю Путіна».

Маленький же досі чекає на татка. Тетяна пояснює йому, що батько знаходиться із зірочкою на небі й не повернеться. Максимко навіть деякий час, коли родина переїхала до Кіровограда, запитував: «Що ми тут робимо? Поїхали додому, я в Броди хочу». А потім почав казати, що хоче в Броди, бо їх там чекає тато. Недавно хлопчик гуляв з бабусею і на вулиці побачив фото загиблих військових. І хоча з ним ніколи не говорили про смерть, малюк видав: «Оце військові. Вони вмерли. Їх Путін убив. А мій татко ж не вмер? Він скоро приїде. Скоро стемніє, і він приїде додому»…


2095 0
НОВИНИ



 



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.


Loading...