ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Кропивницька журналістка Валентина Левочко: Я щаслива, що життя подарувало зустрічі з самим Богданом Ступкою. ФОТО

Кропивницька журналістка Валентина Левочко:  Я щаслива, що життя подарувало зустрічі з самим Богданом Ступкою. ФОТО

Нещодавно відома кропивницька журналістка Валентина Левочко святкувала своє сімдесятиріччя. Користуючись нагодою, я попросив її пригадати найпам'ятніші епізоді її творчості. Ось що з того вийшло.

– Хоч і не прийнято натякати, скільки років жінці, я все ж запитаю: що ти відчуваєш у свої сімдесят?

– Що відчуваю? Аж нічого. Черговий день народження. Можна підняти келих шампанського під музику старовинного вальсу. Хоча відверто… Щось таки відчуваю. Особливо коли отримую ось такі вісточки:«Дорога Валя! Твоє перше семидесятиріччя стало для мене повною несподіванкою. Ще недавно ми читали один одному юнацькі вірші, а сьогодні пишемо ювілейні здравиці», – написав мені мій друг Володя Бондаренко, кіровоградець, син відомого українського художника, визволителя нашого міста від німецької навали Миколи Бондаренка. Вже багато років Володя – жительСахаліна, а нагадав він мені,що і я колись «мала такий гріх – писати вірші». Один відомий радянський поет визнав, що в моїх віршах «навіть слова є». Поетом я не стала. Та й не мріяла я про це ніколи. Слова мені згодилися для іншого.

– Наші молоді журналісти, коли бачать тебе на різних заходах в шляпці і з ціпком, мабуть, думають, що ця бабця тут робить, геть не підозрюючи, якою бурхливою була твоя журналістика та й життя в цілому.

– Про ціпок могли б і не згадувати. Це мені кара Божа! Але…Я не знаю, чи буде комусь цікаво те, чим жила я.

– Тобі є що згадати. Але давай почнемо з юності – ким хотіла стати?

– Ну-у…  Мрій було багато, але ніколи не мріяла стати критиком. Ні літературним, ні театральним. Читати я навчилась рано.  Книжок дитячих у мене було багато, але мені чомусь найбільше запам’яталася яскраво оформлена книжечка про трагічну долю Снігуроньки. Ви, мабуть,пам’ятаєте:

Поналітали сніжні віхоли,

До вікон хатку замели,

Де під солом’яною стріхою

Дідусь з бабусею жили.

Наталя Забіла.

– Так. Хоч на той час мене ім’я автора менше всього цікавило. Треба ж, як гарно! Ну, а про п’єсу Островського взагалі не скоро дізналася. Театр мене до часу абсолютно не цікавив. В шкільні роки сильно захоплював спорт. Пробувала різні види спорту та врешті решт зупинилася на веслуванні на байдарках. Жила біля річки, там, де база «Спартака» була. Почала тренуватися. Класно! Навіть мріяла стати олімпійською чемпіонкою! Мій друг по команді Колик Кукуруза (так його всі називали, в майбутньомубув тренером у тому ж  «Спартаку) сприйняв мої фантазії дуже серйозно. Тренуйся, мовляв, у тебе все вийде!  Але… Навіть майстром спорту стати не встигла. Ну це довга історія…

І що завадило здійснитися мрії?

– Хвороба. Пухлина мозку привела мене в Київський інститут нейрохірургії. В народі його називали інститутом смерті. Тепер він носить ім’я одного з провідних нейрохірургів Андрія Петровича Ромоданова, тодішнього директора інституту. Нейрохірурга від Бога. Мене оперував Юрій Панасович Зозуля, молодий, красивий і вже на той час – заслужений діяч науки. Згодом він очолив цей інститут. Знаєте, для мене це був, звичайно, дуже складний час. І для моїх батьків. Особливо для мами, котрій скільки довелося пережити.  Але при всьому тому я згадую цей час дуже світло. Знаєте чому? Я зрозуміла, скільки навколо мене гарних і добрих людей, справжніх друзів. Насамперед – моя школа. Директор Поліна Ферапонтівна Яндович. Непересічна особистість. Мої вчителі… Я навчалася, до речі, в найстарішій школі Кіровограда –  № 3. Кожного дня мені додому приносили купу листів від однокласників. Я була, як кажуть, у курсі всіх шкільних подій. Ну а з Юрієм Зозулею ми листувалися  років зо тридцять. Він був моїм надійним другом. Іноді охолоджував мою надмірну активність.

Що ти маєш на увазі?

– Бажання стати артисткою

Ти хотіла бути артисткою?

– Не просто хотіла. Я вступала до театрального вузу і з тріском провалилася. Зате в той час зі мною ставалися просто дивовижні пригоди. Ой, мало не забула! Поступала я в Москві. Оскільки приймальна комісія не побачила в мені трагічну актрису і навіть трагікомічну,  я вирішила, що дам їй такий шанс наступного року.  Ну, а поки що… Гаразд, розповім про одну із пригод. Захотіла побачити, як знімають кіно, і махнула на «Мосфільм». Як я пробралася на студію, це окрема розмова. Просто скажу, що коли б не Сергій Федорович Бондарчук, довелося б мати справу з доблесною міліцією. Він просто взяв мене за руку і провів у павільйони. В одному з них стояла вигородка квартири з фільму «Брати Карамазови». Щойно помер режисер Пир’єв і актори Лавров і Ульянов вирішили закінчити знімати стрічку самі. В цей час зйомок не було і я навіть посиділа в кріслі Катерини Іванівни.  Між іншим, грала ту роль  землячка нашого нового Президента Світлана Коркошко. Ну, це неважливо.

А як наступного року – ти дала шанс приймальній комісій, як планувала?

– Ні! У мене з’явилися нові ідеї. Тим більше, що наступного року я вже була студенткою нашого педагогічного інституту. Мама сказала: станеш ти артисткою чи ні, а освіту отримати треба. А я була слухняною дівчинкою. Крім того, відчула внутрішній потяг до літератури. Писала вірші, про що й згадував мій друг Володя Бондаренко. Їх потроху друкувала місцева преса. А одного разу, коли мені набили синець на футбольному матчі «Аустрія (Австрія) – «Динамо» (Київ), написала оповідання і послала в журнал «Україна».  Гуморист Петро Сліпчук (він тоді завідував відділом) навіть побачив у мені «божу іскру». Зразу видно, що гуморист, інші чомусь не помітили.

– І що – надрукували?

– Ні. Хоч Сліпчук старався, спасибі йому. Але я зрозуміла, що белетристика – це не моє. Правда, з літературною критикою у мене теж в Україні нічого не вийшло. Першою мене надрукувала Москва. То була невеличка рецензія в товстому журналі «Октябрь» на поетичну збірку відомого російського поета, автора знаменитої пісні про Москву (Дорогая моя столица…) і, між іншим, українського єврея (про місто, звідки він родом, Марк Самойлович писав так: «Я и в городе Париже Николаев вспоминал). Ну, а після нарису про живописця Архипа Куїнджі в  «Литературной России» про мене згадали і в Києві. Розшукали через «Кіровоградську правду». «Ви можете нам щось запропонувати?» Ну, надрукувала кілька статей у «Літературній Україні», «Новинах кіноекрану», «Комсомольскому знамени», але скажу відверто, мене це вже не цікавило. Я успішно співпрацювала з московською пресою, причому в широкому діапазоні: літературні рецензії, театральні портрети, інтерв’ю, нариси про художників у рубриці «Далі мистецтва» «Литературной России». ..

Отже, ти була своєю в московських редакціях. З ким здружилася?

– Коли я від’їздила з Москви додому, у мене запитували, коли повернуся. А щодо того, з ким здружилася… Про це довго розповідати. Мабуть, найбільше з «Огоньком». І в софронівські часи, і з приходом Віталія Коротича, якого, між іншим, знала ще в далекій юності, коли штурмувала київські пенати. Правда, про каву в «Енеї» (кафе в спілці письменників України) він давно забув, як і про мене, але в «Огоньку» ми встигли знову подружитися. Втім, не буду вдаватися в подробиці. Багато наговорила, а трамвай не гумовий.

Ти була популярним театральним критиком, першою написала про Караченцева. Як це було?

– Не першою. Він був вже досить відомим актором. Уже був і «Старший син», і «Підпасок з огірком», і знаменитий «Тіль» на театральній сцені.. Просто я написала про нього в популярному журналі «Смена»  і, як одного разу мені сказав сам Коля: «Валюшо, мені говорили студентки театрального інституту, що краще тебе про мене ніхто не писав». Уявляєте, як я задерла носа? Жартую, я зажди була скромною! До речі, писати я повинна була про Абдулова. Так було домовлено з журналом. Але довелося переграти.  З Олександром Абдуловим ми здружилися згодом. Після моєї статті в «Советской культуре» він аж захвилювався: «Невже це про мене?» На той час Саша ще не мав крутої популярності. Один мій гарний знайомий, дуже популярний журналіст «Литературной газеты» Юрій Рост (киянин, між іншим) говорив: «Ті, про кого я пишу надовго залишаються зі мною».  Про себе я можу сказати те ж. І Коля і Саша надовго залишилися зі мною.

– На їхні спектаклі ти, мабуть, потрапляла без перешкод?

– Присягаюсь, ні Коля, ні тим більше Абдулов, із яким у мене були просто добрі стосунки, ніколи не влаштовували мені театр. Караченцев міг влаштувати моїх подруг, у тому числі й Олю Рєзніченко, вашу журналістку в період «Зорі комунізму», пам’ятаєте? А мені говорив: «У тебе є Захаров!» Це справді так. Марк Анатолійович ніколи не відмовляв. Я в цьому театрі була як риба у воді. А щодо стосунків із тими, хто так чи інакше потрапив у поле мого зору, я часто продовжувала спілкуватися вже «не для преси», як, наприклад, той же Юрій  Рост. Спочатку то був чисто професійний інтерес, а потім просто дружба. Або зі співачкою Великого театру Оленою Школьніковою. Вона була донькою тодішнього міністра культури Петра Демічева.

І члена політбюро, до речі.

– Так. Одного разу я жартома «похвалилася» в «Кровоградці», мовляв, а я у Демічева обідала.  Наш гуморист Петро Сиволап, добряк до глибини душі, тут же видав: «От коли б ти у Горбачова повечеряла, ціни б тобі не було!» – тоді вже Горбачов керував і партією, і Союзом.

– І все-таки, хто був твоїм кумиром?

– Біблія вчить: не сотвори собі кумира… Втім, я розумію, про що йдеться. Моїм кумиром був, мабуть, Смоктуновський. Я навіть вигадала таке визначення: це єдиний геній, якого я знала особисто.

А Ступка? Ти так гарно про нього писала

– Богдан Сільвестрович, Бодя, як називали його друзі, був великим актором. Тепер таких нема. Я щаслива, що життя подарувало мені зустрічі з ним і як з людиною і як з актором! Ці ж слова я могла б повторити ще про одну дивовижну людину в моєму житті – Олега Миколайовича Єфрємова. Його доброта була нескінченна! Одного разу я йому сказала: «Я хочу написати п’єсу і присвятити її вам». Він посміхнувся своєю знаменитою посмішкою і мовив: «Треба спочатку п’єсу написати, а потім можна кому завгодно присвячувати».

Написала?

– Написала. Але вона йому не сподобалась через «чеховсько-арбузівські» мотиви. Загалом, я її закинула. Мені говорила подруга (донька одного драматурга, між нами): «Ти бачиш, вона замахнулася на МХАТ! Запропонуй комусь іншому.» Але я тоді так вірила Єфрємову, що коли б він наказав мені стрибнути із сьомого поверху, я б зробила це, не вагаючись… Але все це лірика. Прошу не забувати, що поверталася я не в Москву, а в Кіровоград, моє рідне місто, мій причал. І звісно ж, намагалася «виправдати» свою відсутність. У «Молодому комунарі», тодішній мполодіжній газеті, пригадую, у мене була рубрика «Автограф для читачів «Молодого комунара». Це були інтерв’ю зі знаменитостями. Спочатку з гастролерами, а потім я зосередилася на Москві. Знаєте, у нас в газеті була традиція віршованих поздоровлень з днем народження. В одному такому поздоровленні мені писали: «Ми тебе тут щодня не бачимо, бо планірки тобі не те. Ти біжиш за шикарними дачами,  де Рязанов стрічки плете…»

А що і Рязанов у твоєму житті був?

– О, як ми з ним зустрілися! Я розшукала його на дачі. Зателефонувала, а він страшенно здивувався: «Як ви мене знайшли?» Еге, думаю, ви ще не знаєте, з ким маєте справу. Щось подібне я йому сказала. Погодився зустрітися. Приїхав у Москву. А зустрілися ми… в інституті стоматології. Гарно поспілкувалися. Він правда, не забув поцікавитися, чи я не «с луны свалилась». З якоїсь провінційної газетки витягла його в Москву. Віка Софронова, моя подруга і шефиня по журналу «Москва», остудила: «Та він зуби приїхав ставити, а не з тобою зустрічатися!». «Ну й що, – відповіла я, – зате ми гарно поговорили». Тоді я дізналася про його мрію, якій так і не судилося здійснитися. Він дуже хотів зняти «Майстра і Маргариту», а йому чомусь не дозволяли. …Ще є питання, а то я відчуваю, що наговорила трохи зайвого?

Хотілось би почути  про твої кримінальні публікації. Театральний критик раптом став кримінальним репортером…

– Рубрику «Кримінальний репортер повідомляє» я вела, коли працювала в «21 каналі». Це були звичайні міліцейські зведення, які сприймалися по-різному. Хто лаяв, хто…сміявся, адже  в кожній ситуації є і смішне і сумне. Ну ось, наприклад, на площі Декабристів  вночі роздягнули громадянина. А я написала: «пан з пана зняв штани». У нас тоді саме пани замість товаришів з’явилися. … А взагалі з міліцією у мене багато цікавих моментів пов’язано. Діставала я їх! Спочатку від мене сахалися, а потім звикли. Особливо після матеріалу «Дві години з генералом».

З Кравченком?

– Ні. Юрій Федорович був пізніше. Я говорю про генерала Марусенка, мужню, відкриту людину. А Кравченко до нас приїхав майором. Мій редактор, Юрій Сердюченко – царство йому небесне – пригадую, говорив: «Як же він полковниками командуватиме?». Ще й як командував! Відразу всіх на стадіон послав жирок скидати. Але це вже перегорнута сторінка. Міліцію я любила, а з поліцією не дружу.

У тебе є недоліки? Назви.

– Чесно? Недоліків у мене так багато, що не знаю, з якого розпочати.

– Тоді назви хоча б головний.

– Закоханість. Відомий літературознавець Володимир Панченко, знаючи про цю мою слабкість, якось поцікавився, чи могла б я закохатися в телеграфний стовп. Я сказала: запросто! Правда, Олександр Олександрович, котрий Блок, дещо заспокоїв мене своїм висловом: «Тільки закоханий має право на звання людини».

– Ну, тоді на сьогодні останнє запитання: ти всюди буваєш – на виставках, на концертах, а в театрі не частий гість. Чому?

– Якщо говорити відверто, то нинішні театральні шоу з лазерами і димом мене мало цікавлять. Кропивничани  перетворили в шоу не тільки «Сорочинський ярмарок», а й «Хазяїна». Мають, звичайно, право, і все ж… Пригадуєте «Хазяїна», якого привозив Федір Стригун зі Львова? Можливо, я живу вчорашнім днем, але мені так не вистачає мудрості Михайла Васильовича Ілляшенка. І самозречення Валерочки Дейнекіна. «Не той тепер Миргород…» І театр не той. Це біда не тільки нашого театру. Однак, душа прагне краси і мистецтва. Люблю бувати в галереї Миколи Цуканова і на класичних концертах у філармонії, де мене радо вітає Микола Іванович Кравченко.

Ну що ж, дякую за розмову.

Я теж хочу подякувати, як не як, а це моє перше семидесятиріччя.

271 0
НОВИНИ

Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на Ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в Україні та Світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Електронна пошта №1- простий та зручний e-mail ім'я@ukr.net.



Найсвіжіші та найголовніші новини за сьогодні на http://www.ukr.net.

Sinoptik.ua - погода в україні та світі.

KINOafisha.ua - всі фільми в кінотеатрах України.

Базар avtosale.ua - місце, де можна купити найкраще авто.